Українська діаспора в Канаді є однією з найчисельніших (3-тя після української діаспори Росії та США) та найбільш організованих у світі. На противагу українській діаспорі більшості країн, яка проявляє себе переважно в культурній і громадській сферах, українська діаспора Канади глибоко інтегрувалася в усі галузі суспільного життя держави, зокрема політичну. За понад столітню історію проживання в Канаді українці чимало зробили для її державного поступу, починаючи від розвитку сільського господарства і до запровадження політики мультикультуралізму. Закономірно, що саме в Канаді представникам української діаспори вдалося обійняти найвищі державні посади, включно із посадою генерал-губернатора. Показовим є і те, що в Торонто розміщено штаб-квартиру Світового конгресу українців, який координує діяльність усього закордонного українства.
- Якими були передумови політичного представництва української діаспори в Канаді?
Передумови створення ефективного політичного представництва української діаспори у Канаді простежуються вже на етапі першої хвилі української імміграції (1890-ті — 1914 рр.). Перші офіційно зареєстровані українці — Іван Пилипів та Василь Єлиняк — прибули до Канади майже 127 років тому, 7 вересня 1891 р. Відтоді почалася масова еміграція українців (переважно збіднілих селян із західноукраїнських земель), якій сприяла імміграційна політика Канади.
Зацікавленість місцевої влади у значному притоку іммігрантів зі Східної Європи зумовлювалася економічною доцільністю: безкраї прерії південного заходу Канади залишалися неосвоєними й потребували дешевої роvvбочої сили, спроможної обробляти землю (на світовому ринку в цей час стрімко зростає потреба в пшениці). Тому влада, особливо ліберальний уряд У. Лор’є, стимулювала переселення східноєвропейських селян, надаючи їм гомстеди (земельні наділи) по 65 га.
Завдяки цьому до Першої світової війни у Канаду приїхало понад 100 тис. (за іншими підрахунками — 135 тис.) українців. Згідно з державним переписом населення 1921 р. у Канаді вже проживало 170 тис. українців (1,2 % всього населення країни). І ця цифра могла б бути значно більшою, якби всі іммігранти з українських земель ідентифікували себе як українці.
Як потенційні фермери українські іммігранти оселялися в новостворених південно-західних провінціях Манітобі, Саскачевані та Альберті, перетворивши широку смугу канадських прерій на «хлібний кошик світу». Так у степових провінціях Канади виникла низка українських поселень: Україна, Київ, Полтава, Тернопіль, Коломия, Січ, Дніпро, Дністер, Карпати, Шевченко і т.д. (нині в Канаді близько 200 поселень і місцевостей мають питомо українські назви). Від самого початку ці поселення утворювалися громадами, сформованими з колишніх мешканців сіл і повітів, з яких вони емігрували. Саме тут згаданий вище перепис 1921 р. зафіксував проживання 90,1 % українців.
Власне, така компактність проживання української спільноти, а також її згуртованість, забезпечили швидке формування української діаспори, створення нею своїх організацій та національного представництва у канадському суспільстві.
- Що спонукало цих українських іммігрантів, переважно фермерів та робітників, інтегруватися у політичне життя Канади?
Одним із каталізаторів інтеграції українців у політичне життя Канади, стала національна та соціальна дискримінація, яку вони зазнавали на межі ХІХ—ХХ ст. Значна частина англосаксонського населення та шовіністично налаштовані політики мали упереджене ставлення до них, як «брудних» людей «найнижчої раси», які є «перешкодою для прогресу та цивілізації країни». Окрім ксенофобії, такі настрої зумовлювалися й об’єктивними обставинами: українські іммігранти були одними з найбідніших етнічних меншин Канади та мали низький рівень освіти (за даними перепису 1921 р. 51 % переселенців не вміли читати й писати жодною мовою). Прагнучи здолати негативні стереотипи щодо себе та стати повноправними членами канадського суспільства, українці мусили не лише підвищувати свій освітній і матеріальний рівень, але й активно відстоювати свої національні, соціально-економічні та політичні права.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ця проблема була особливо актуальною для українських іммігрантів на місцевому рівні, де вони постійно зіштовхувалися з низкою різноманітних проблем, починаючи від упослідження їх громадянських і соціальних прав (наприклад, при наданні освіти їхнім дітям) і закінчуючи побутовими питаннями.
Та на заваді дієвій участі українців у функціонуванні канадських органів влади стояли, по-перше, згадуваний низький освітній рівень іммігрантів, по-друге, проблеми, пов’язані з їхньою низькою самооцінкою, по-третє, їхній юридичний статус.
Згідно з канадським законодавством, іммігрант міг бути натуралізованим після 3-річного проживання в країні, із 1914 р. — після 5-річного. А з початком Першої світової війни всі іммігранти з Центральної та Східної Європи, зокрема й українські, були позбавлені такого права. Отже, у цей період у громадському та політичному житті Канади могли брати участь лише ті українські іммігранти, що встигли натуралізуватися до 1914 р.
- Як відомо, українці не одразу змогли створити власні політичні партії, тож яким був їхній шлях до влади?
Шлях до влади для українців був можливим лише через уже наявні політичні сили. Тому їхні головні зусилля спрямовувалися на налагодження контактів із федеральними партіями Канади — Ліберальною і Консервативною (із 1940 р. — Прогресивно-консервативна). Водночас керівництво обох партій зважало на електоральний потенціал компактних українських поселень.
У перші десятиліття ХХ ст. чітко простежується наступна тенденція: канадські консерватори традиційно орієнтувалися на англоканадців (крім провінційного уряду Р. Робліна 1900—1915 рр. у Манітобі, який здобув підтримку українців), а ліберали — на вихідців із Європи. Так, ліберальний уряд У. Лор’є (1896—1911 рр.) заохочував слов’янську імміграцію і розглядав її, окрім іншого, як свій потенційний електорат.
Зокрема, Ліберальна партія підтримувала українську етнічну спільноту, навіть спонсорувала видання першої української газети в Канаді «Канадійський фармер», яка натомість підтримувала лібералів під час виборів.
Співпраця української спільноти з обома партіями відбувалася і на персональному рівні. Вже одні з перших українських громадських діячів у Канаді представляли їхні інтереси: К. Геник і П. Зварич — Ліберальну партію, Т. Ястремський і Т. Стефаник — Консервативну. Водночас українці одразу намагалися збільшити власну вагу в них власною ініціативою. Так, у їхньому середовищі з’являються відповідні політичні гуртки, що діяли в інтересах федеральних партій, зокрема у Вінніпезі 1908 р. було засновано «Руський консервативний клуб», а 1909 р. — «Руський ліберальний клуб».
У цей період інтеграція українців до державних органів влади успішно відбувалася на муніципальному рівні, адже саме на ньому вирішувалися актуальні для них проблеми (прокладення доріг, забезпечення української шкільної освіти тощо). До того ж на рівні міста українцям найлегше було провести свого кандидата до влади, забезпечивши більшість голосів на виборах.
Так, у Манітобі в 1911 р. Теодор Стефаник був обраний міським радником Вінніпега, ставши так першим українцем в Канаді на цій посаді. А першим українським головою муніципалітету став І. Сторощук, обраний в 1908 р. у м. Стюарнбург (Манітоба). На початку 1920-х рр. у муніципалітетах вже було чимало українців, причому на керівних посадах — радники, голови міст: у провінції Манітоба — мм. Етельберт, Дофін, Брокен Гед, Гімль; у Саскачевані — мм. Ростерн та Йорктон; в Альберті — мм. Вегревіль і Мирнам.
- Ольго Олегівно, чи були якісь особливості в інтеграції українців у політичне життя Канади?
До особливостей інтеграції українців у політичну діяльність Канади можна, зокрема, зарахувати той факт, що в першій половині ХХ ст. до політики потрапляли здебільшого фермери та їхні діти. Це пояснюється, передусім, чисельністю цієї соціальної категорії, а, по-друге, становищем українських робітників в Канаді. Так, їм було дуже важко стати членами основних канадських профспілок — Професійно-робітничого конгресу та Канадської філії Американської федерації праці, — які в інтересах «робітничої аристократії» (високооплачуваних робітників-англоканадців) прагнули обмежити наплив іммігрантів. Тож у Канаді, на відміну від США, де перебування у робітничому середовищі слугувало каталізатором політичної активності українців, спостерігається протилежна тенденція.
Залучення канадських українців до участі в політичному житті, навіть як електорату, вело до підвищення їхньої самооцінки та інтересу до політики. Це, а також бажання здобути більше прав для своєї національної групи, змушувало їх самих ставати суб’єктами політичного процесу. Цілком можна погодитися із висновком авторитетного дослідника української імміграції в Канаді Віталія Макара, що саме перша хвиля імміграції стала підґрунтям для політичної інтеграції української діаспори в Канаді. Єдине, чого не вдалося зробити українцям на цьому етапі, — створити власну потужну політичну силу, яка б відстоювала їхні інтереси.
- Чому обрання в 1926 р. до федерального парламенту Канади першого українця — громадського діяча і педагога Михайла Лучковича стало важливою віхою в інтеграції української діаспори в політику Канади?
Михайлу Лучковичу протягом своїх двох каденцій (1926—1935 рр.) вдалося кардинально змінити суспільну думку Канади про українців. Вся його робота в парламенті спрямовувалася на захист національних, політичних, соціальних і культурних прав української спільноти та іммігрантів із Центрально-Східної Європи в цілому. І вона була досить успішною — вже на початку 1930-х рр. канадські англомовні газети почали висвітлювати участь українців у розвитку Канади, доводячи, що українці належать до «найкращих поселенців, яких тільки ця країна має».
У роки «пацифікації» та голодомору з трибуни канадського федерального парламенту Михайло Лучкович привертав увагу своїх колег та громадськості до цих проблем. Беручи участь у засіданнях Ліги націй канадський парламентар також намагався підняти «українське питання». Про його авторитет і компетентність як політика свідчить те, що у 1931 р. він представляв Канаду і Велику Британію на міжнародній арені під час міжнародного конгресу парламентарів у Бухаресті.
Із моменту обрання М. Лучковича депутатом федерального парламенту Канади помітно збільшується участь українців в органах влади Канади всіх рівнів. Зокрема до федерального парламенту за різними підрахунками дослідників протягом 1940—1964 рр. було обрано від 10 до 31 осіб українського походження із 120, що балотувалися. Більшість із них представляла у парламенті Консервативну партію.
- Ольго Олегівно, чому пік політичної активності української діаспори у Канаді припав на роки після Другої світової війни?
У цей час із третьою хвилею імміграції до Канади приїхало найбільше національно свідомих українських громадських і політичних діячів. Здебільшого це були учасники національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., які після поразки Української революції емігрували до європейських країн, здобули там університетську освіту, розгорнули національну політичну та культурно-просвітницьку діяльність.
Власне, саме з третьою хвилею імміграції пов’язане завершення інституалізації української діаспори, формування її сучасних організаційних структур, кристалізація політичної свідомості, визначення напрямів і тактики політичної діяльності.
- Яку роль в інтеграції української діаспори в політичну сферу Канади відіграє заснований у листопаді 1940 р. Конгрес українців Канади?
Конгрес українців Канади — своєрідний координаційний центр української діаспори в Канаді, утворений за допомогою канадського федерального уряду для більш ефективної взаємодії української діаспори з урядом Канади. КУК об’єднав майже всі українські організації в цій країні, окрім тих, що співпрацювали з радянською владою (зараз до КУК входить близько 200 організацій).
Члени-засновники КУК, так звана «велика шістка» — Централя українських католиків, Союз гетьманців-державників, Союз українців-самостійників, Українське національне об’єднання та Українська робітнича організація, Ліга визволення України (повністю сформована третьою хвилею української імміграції), — становлять кістяк не лише КУК, а й усієї української діаспори Канади. А збори членів КУК, що проводяться раз на два роки для визначення його політики, можна розглядати як своєрідний український парламент Канади.
Основні завдання КУК: ефективно представляти інтереси української діаспори перед урядом і населенням Канади; координувати та посилювати її участь в культурному та суспільному житті держави; пропагувати розвиток дружніх і взаємовигідних відносин Канади й України; посилення впливу на формування і реалізацію політики уряду Канади у різних галузях через українців у них; збереження самобутності української діаспори через культурно-просвітницьку, освітню діяльність; надання допомоги новоприбулим українцям.
В Оттаві постійно діє Інформаційне бюро КУК, яке представляє інтереси української громади перед парламентом та урядом Канади. Президент і члени президії КУК мають щороку зустрічі з міністрами федерального і провінційних урядів, канадськими парламентарями, послами України в Канаді і Канади в Україні, під час яких обговорюють (часто і вирішують) питання становища української діаспори та актуальні проблеми канадсько-українські відносини.
КУК має у своїй структурі комітети з канадсько-українських відносин, освіти, фінансів, права тощо, що дозволяє йому ефективно лобіювати інтереси української діаспори та України. Згадаймо, що саме Канада стала першою країною західного світу, яка визнала незалежність України (2 грудня 1991 р.). Зі знакових досягнень КУК варто згадати й одностайне прийняття Сенатом Канади 19 червня 2003 р. резолюції про голодомор, проект якої підготував КУК, а на розгляд внесла його член сенатор Рейнел Андрейчук.
Отже, від створення КУК інтеграція української діаспори у суспільне життя та політичну сферу Канади відбувається і через лобіювання її інтересів єдиною консолідованою національною організацією. При цьому входження до найвищих органів влади Канади, насамперед законодавчої, українцям могли забезпечити лише основні політичні партії — Ліберальна і Прогресивно-консервативна. Саме вони у другій половині 1950-х рр. провели перших українців до Сенату Канади. Ними стали: від Прогресивно-консервативної партії — Василь Валл (Волоханюк) (1955 р.) і Павло Юзик (1963 р.), від Ліберальної — Іван Гнатишин (1959 р.) та Іван Івасів (1976 р.).
- Як запровадження в Канаді політики мультикультуралізму позначилося на інтеграції української діаспори в суспільно-політичне та культурне життя держави?
Можна сказати, запровадження в державі політики мультикультуралізму стало переломним моментом в інтеграції української діаспори в суспільно-політичне та культурне життя Канади. Українці разом із представниками інших національних менших Канади брали активну участь в русі за багатокультурність кінця 1960 — початку 1970-х рр.
Одним із його найактивніших учасників поряд з відомим лінгвістом Ярославом Рудницьким, став канадський сенатор українського походження, професор Павло Юзик, який висунув ідею так званого «третього елементу» у канадському суспільстві. На його переконання, у 1960-тих — початку 1970-тих рр. Канада вже не могла вважатися двонаціональною (двомовною) країною (на 1961 р. англомовна складова становила 44 %, франкомовна — 30 %), дедалі більшого значення у її розвитку набували інші етнічні групи (німці, українці, поляки, італійці і т.д.) — «третій елемент». Причому вклад українців у становлення економіки і культури Канади був одним із найвагоміших, доводив П. Юзик, вимагаючи рівних прав для української діаспори.
У 1971 р. за поданням українських організацій парламент Альберти прийняв закон, що дозволив двомовне (англо-українське) навчання у школах (згодом введення аналогічних програм добилися інші національні меншини провінції). Це запустило процес підготовки до оголошення мультикультуралізму державною політикою, що й було здійснено із прийняттям у 1988 р. федеральним парламентом Канади Закону «Про канадську багатокультурність».
Поряд з об’єктивно важливим значенням такої національної політики у Канаді (яка, до речі, слугує прикладом мультикультуралізму для інших країн), вона відіграла величезну роль в інтеграції української діаспори у суспільне і державно-політичне життя країни, забезпечивши її представникам безперешкодну участь у ньому. Так, членами Палати громад до початку 1990-х рр. стали 62 українці. За статистикою, починаючи з 1970-х рр. щорічно до неї потрапляло до 10 українців. Ще кращі показники мають українці у провінційних парламентах, куди їх щороку з 1970-х рр. обирали по 20—30 осіб. Приміром, вже в 1975 р. у парламенті Манітоби було 77 українців, у Саскачевані — 37, в Альберті — 68. Ці дані засвідчують досить глибоку інтегрованість української діаспори у законодавчу владу Канади.
За результатами останніх федеральних виборів у Канаді у жовтні 2015 р., внаслідок яких більшість у парламенті здобула Ліберальна партія на чолі з Джастіном Трюдо, до парламенту від неї пройшли понад 10 депутатів українського походження. Водночас збільшилося й представництво етнічних українців в уряді, зокрема найвідомішою для українців є Христя Фріланд — міністр міжнародної торгівлі Канади у 2015—2017 рр., а з січня 2017 р. — очільниця МЗС Канади.
- Якою була найвища посада, яку донині обіймав українець в Канаді?
Це посада генерал-губернатора. Її у 1990—1995 рр. обіймав Рамон (Роман, Рей) Гнатишин (1934—2002), син згаданого нами одного з перших «українських» сенаторів Канади Івана Гнатишина. Життєвий шлях Р. Гнатишина суттєво відрізняється від долі українського піонера у канадській «великій політиці» М. Лучковича. По суті, його політична кар’єра є взірцем вдалого поєднання родинного впливу, особистих та професійних якостей, наполегливої праці та прихильності фортуни. Випускник Саскачеванського університету, юрист Р. Гнатишин був обраний у 1974 р. до федерального парламенту Канади, членом якого був до 1988 р. Він обіймав низку урядових посад, у тому числі міністра енергетики, копалень та ресурсів, міністра юстиції та навіть Генерального прокурора Канади.
Та найбільше визнання прийшло до Рамона Гнатишина на посаді лідера консервативної більшості парламенту. Ніхто, крім нього, не міг так вправно приборкувати опозицію, водночас він міг співпрацювати із кожним. 14 грудня 1989 р. за поданням Прем’єр-міністра Канади, консерватора Б. Малруні, Р. Гнатишин був призначений генерал-губернатором Канади, формально другою особою у Канаді після Королеви Великої Британії. Вважається, що саме 24-й генерал-губернатор Канади — Р. Гнатишин — зробив свою посаду популярною та авторитетною у суспільстві.
- Виокреміть, будь ласка, специфічні риси інтеграції українців у політичну сферу Канади.
До них належать, по-перше, те, що включення українців у політичне життя країни відбувалося паралельно із формуванням української діаспори.
По-друге, процес політичної інтеграції українців у Канаді був безперервним, поступальним і майже одночасно відбувався на всіх рівнях влади — від місцевої до федеральної.
По-третє, якщо в першій половині ХХ ст., українці могли заявити про себе лише як представники канадських політичних сил, то зі створенням Конгресу українців Канади українська діаспора отримала можливість напряму взаємодіяти з найвищою владою Канади та ефективно відстоювати власні інтереси.
Поряд із тим, участь представників української діаспори в органах законодавчої та виконавчої влади Канади досі забезпечується через членство у провідних партіях країни — Ліберальній та Прогресивно-консервативній.
Головною запорукою успішної інтеграції української діаспори в державно-політичну сферу Канади були і залишаються її чисельність, компактність проживання та згуртованість. Причому саме консолідованість та пріоритет інтересів етнічної групи над власними політичними амбіціями і сьогодні забезпечує високий рівень інтегрованості представників української діаспори у політичну сферу Канади та ефективність їхньої діяльності. Власне, це засвідчує й активна та послідовна політика канадського уряду, спрямована на підтримку України, що особливо важливо для нас в умовах російської агресії.
Підготувала Олена Подобєд,
газета “Історія України”, №8 квітень 2018