Королівство Марокко розташоване на північно-західній околиці африканського континенту. Із півночі країну омиває Середземне море, із заходу ― Атлантичний океан. На сході й південному сході Марокко межує з Алжиром, на півдні ― із Західною Сахарою (однак ця держава понад тридцять років тому була окупована Марокко й нині де-факто є його частиною). На півночі країна має кордон із двома африканськими анклавами Іспанії ― Сеутою та Мелільєю. У північній частині країни паралельно до середземноморського узбережжя проходить гірський хребет Ер-Ріф. У центрі Марокко, із південного заходу на північний схід, простягнулися Атлаські гори. Уздовж атлантичного узбережжя розташовані прибережні зелені поля й рівнини, а на південь і схід від Атласу лежить пустельна рівнина, яка ближче до кордону з Алжиром переходить у Сахару. Яке на смак, дотик та на вигляд Марокко розповідає Ганна Добринська.
― Ганно, як Ви відкрили в собі потребу до подорожей?
― У мене завжди був приклад перед очима ― моя старша двоюрідна сестра, яка проводила ціле літо в мандрах і привозила багато фото. Я собі уявляла, що як виросту, то теж буду проводити багато часу в подорожах. Плюс книжки. Читаєш книжки, наприклад, про мандри, і хочеш це все побачити на власні очі, відчути на дотик, на смак.
До 16 років я мало подорожувала, уже в університеті мені «зірвало гайки» і я стала потроху мандрувати. Але це вже було курсі на третьому, а коли вже щось побачив, то хочеться ще чогось нового. Це просто надзвичайно, коли карти починають матеріалізуватися, коли приходить розуміння, що от куля таки насправді кругла, вона крутиться, існує різниця в часі, є океани й моря, у яких можна купатися, бо це не просто сині площі на глобусі. Так само пустелі, люди на верблюдах… Вони всі справді є, і це все хочеться побачити.
Найбільше мені подобається, коли літак пролітає над містами вночі (це чарівне видовище, коли великі площі палають вогнями серед темряви), і я намагаюся собі уявити, що їх мешканці зараз роблять, чим займаються. Так було востаннє, коли я пролітала над Сен-Тропе — дивовижне місце згори, ще й уночі з довжелезною набережною вздовж Середземного моря. Тому тепер у мене є бажання поїхати в Сен-Тропе, перевірити свої здогади. Так і з’являється це бажання, якось ненароком, досить ступити трохи далі власного порога.
― Де Ви вже встигли побувати і куди плануєте поїхати?
― Трішки побачила Європу (Польщу, Словаччину, Австрію, Угорщину, Нідерланди, Бельгію, Німеччину, Іспанію) і побувала в Марокко. У Кракові я вчилася за програмою обміну, тому Польщу взагалі вважаю своїм другим домом, дуже люблю її кухню, мову, природу. Маю там друзів.
Мені подобається не просто подорожувати країною, а спробувати там пожити ― повторити якісь щоденні ритуали її мешканців, бо мандри ― це так само щоденне життя. Нехай навіть ці ритуали будуть доволі стереотипними, так як, наприклад, безперестанку пити м’ятний чай у Марокко чи поїдати картоплю фрі в Брюсселі. Але так долучаєшся до щоденної реальності цих людей, відчуваєш себе частинкою їх світу.
Також я багато де побувала в Україні. У нас є прекрасні місця, які варто побачити, які можна й потрібно показувати туристам, але вони не дуже розкручені. Наприклад, Хотин, Кам’янець-Подільський. Коли бачиш ці фортеці, то аж дух захоплює. Але навіть той самий Хотин ― малесеньке містечко без нормальної інфраструктури, тому Україною подорожувати і приємно, і сумно водночас.
Щодо моїх планів, то крім Сен-Тропе, я дуже хочу побачити скандинавські країни й Балкани, проте на першому місці в моєму «віш-лісті» ― Грузія. Також сподіваюсь, що скоро можна буде спокійно поїхати на Схід України, бо там я ще не бувала.
― Назвіть 5-ть речей, які обов’язково візьмете із собою в подорож?
― Як не смішно, але номер один ― записник, такий планувальник на рік. Я його із собою беру навіть тоді, коли точно не маю наміру щось писати, адже ніколи не знаєш, коли треба буде щось занотувати — адреси, контакти, телефони, маршрут, просто якісь думки, замальовки, рецепти чи пісні або просто план на день. Ще в мене там обов’язково записаний телефон та адреса посольства України в країні, де я перебуваю. А ще номер страхового полісу туриста.
Відповідно річ номер два ― це ручка. Потім ― книжка. Подорожуючи, ніколи не знаєш, коли доведеться чекати чи пересиджувати довгі години в аеропорту. У такі моменти книжка стане в пригоді. Із нею будь-яке чекання одразу стає набагато простішим.
Завжди варто мати із собою пляшку води. Тут нічого пояснювати. Ну і в мандрах незнайомою країною краще запастися активованим вугіллям: реакція шлунку на незнайомі продукти завжди може бути неочікуваною й добряче зіпсувати подорож. У контексті цього, як річ п’ята з половиною ― це туалетний папір, але якщо ви взяли таку книжку, яку можна без жалю пустити на такі цілі, то цей пункт можна опустити.
А якщо серйозно, то завжди варто мати із собою копії усіх документів (оригінали, звичайно, теж потрібно мати) в окремому файлі, а краще в якійсь торбинці, що не промокає.
Ганна Добринська, закінчила Києво-Могилянську академію, працює юристом
― Чи бувало таке з Вами: от збираєтеся у подорож, валіза готова, квитки куплені, місця замовлені, а Вам в один момент зовсім перехотілося кудись вирушати?
― Це нормальний страх перед подорожжю, як перед будь-чим невідомим. Він притаманний більшості людей, зокрема й мені. Головне — це не піддаватися цьому страху. Просто коли починає він підступати, то потрібно нагадати собі, що людина набагато більше шкодує за тим, що вона не зробила, аніж зробила. Тим паче, коли стільки сил вкладено в організацію подорожі. Це ж просто поразка на рівному місці. Але водночас цей страх свідчить про те, що людина розуміє, що її чекає щось невідоме й незрозуміле, тому буде намагатиметься поводитися обачно, тому він ― це й хороший знак.
― То чому Марокко? Чим Вас привабило це королівство?
― Це була ідея ще більш затятого мандрівник, ніж я. Скажімо, що я просто долучилася до цієї ідеї. Але загалом мені було дуже цікаво відвідати цю країну: фільм «Касабланка», казки про Аладіна, бербери, Медина, інший континент, мусульманська культура, різноманітна природа… Але найбільше мене привабила перспектива побачити Атлантичний океан в усій його красі.
Крім того, ця країна не така для нас відома, як той самий Єгипет чи Туніс, тобто екзотична. Там дуже багато туристів із Франції (Марокко ж було під протекторатом Франції тривалий час), з Іспанії. Із наших країв туди мало їздять. Вважайте це теж аргументом.
― Перше знайомство з країною починається зі знайомства з її грошима, у випадку Марокко ― це марокканський дирхам. Які на дотик і вигляд ці гроші? Що можна купити за один дирхам?
― Хе-хе, цікаве запитання. Дійсно, марокканський дирхам ― незвичайна валюта. Такий привіт із часів Римської імперії (а значна частина Марокко була її частиною), коли кожен новий імператор карбував монети із власним зображенням. Так на дирхамах зараз можна побачити портрети нинішнього короля Марокко ― Мухамеда ІV з династії Алавітів. Іноді поряд із ним є Хасан ІІ, його батько. Теж такий привіт із Римської імперії. Зазначу, що правляча династія Алавітів веде свій родовід від самого пророка Мухамеда, тому в очах марокканців є священною. Хто там король ви точно будете знати, тому що його фотографії висять повсюди, навіть у їхньому Макдональдсі. Лише уявіть собі, якби портрет президента Порошенка чи прем’єра Яценюка в нашому Макдональдсі висів.
Дуже оригінально виглядають їхні монети, зроблені з двох різних металів. Вони чимось схожі на польські злоті, але за обмінним курсом схожі до нашої гривні (у той момент, коли я там була, курс дирхама до долара теж був вісім до одного).
А за один дихрам можна купити пачку серветок, яку чомусь усім туристам намагаються продати малі діти й старі люди, один плід кактуса, півкілограма мандаринів, один млинець у вуличних торговців. Тут уже не зовсім, як у нас.
― Той, хто потрапляє до країн північної Африки, мусить обов’язково покататися на верблюдах…
― І я не виняток. Я каталася на одногорбих верблюдах, дромадерах. Це було в пустелі Сахара, серед дюн Ерґ Шеббі (Erg Chebbi) біля кордону з Алжиром. Це дивовижне місце, бо спершу пустеля абсолютно не вражає ― просто безкрая піскова рівнина з поодинокими кущами. Але дюни ― маленькі пустельні гори, зі своїми хребтами й вершинами із червоно-помаранчевого піску виглядають неймовірно, особливо тоді, коли сходить і заходить сонце. У дюнах живуть бербери, старі кочові племена, що жили в Марокко до приходу арабів та ісламу. Вони називають себе «амазіґх», що означає «вільна людина». Бербери й досі живуть в таборах у дюнах, у наметах, накритих важкими теплими покривалами, бо вночі в пустелі дуже холодно. В одному такому таборі я заночувала. Це було недалеко від села Мерзуга, десь за годину їзди на верблюдах. Власне, на верблюдах ми туди й добиралися. Спочатку це дуже дивно й навіть страшнувато, я постійно з’їжджала вбік, але коли ми поверталися назад, я призвичаїлася до свого верблюда й ми з ним класно подорожували. Верблюди загалом дуже спокійні створіння, ходять вервечками, як телята.
― Які перші слова вивчили арабською?
― Чудове запитання. Перед від’їздом до Марокко я вперто студіювала розділ із розмовником свого путівника «Lonely Planet» (дуже класний, до речі), але на практиці дуже мені знадобилися два слова: «ла» (ні) і «шукран» (дякую). Коли тиняєшся в медині, це «ла-ла-ла» доводиться постійно гаркати продавцям, щоб відчепилися. Ваше «ла» має бути чітке й однозначне. Ще є гарне слово «кхубз» ― це хліб, який печуть у вигляді коржів. Його подають перед трапезою разом з оливковою олією, у яку його потрібно вмочати, і традиційною мазачкою з помідорів, схожою на аджику, та оливками. Він навіть не вважається їжею і в рахунок не записується. Взагалі-то в марокканських рестораціях рекомендують користуватися кхубзом замість столових приборів.
― Знаю, що Ви були на Ес-Сувейру. У путівниках пишуть, що це ― океанський курорт, який надихав Джимі Гендрикса й Боба Марлі? Чим він Вам запам’ятався?
― Я б все-таки називала його «Ессауїра», як на нього кажуть місцеві. Дуже чудове місто. Чи не найбільше мені сподобалося з того, що я бачила. Побудоване воно на замовлення султана французьким архітектором, його назва означає «добре збудоване». Це — старовинне біле місто на березі океану, із синіми віконницями й дверима. Там живе багато котів і чайок. Воно дуже хіпанське, таке враження, що місто застрягло десь у 60-х. Там дійсно дуже багато легенд про Джима Гендрікса, який навідувався в Ессауїру днів на два-три, про те, що він відкрив там свій готель і хотів там лишитись до кінця життя, що довго там мешкав і що найкращі свої речі з альбому «Експіріенс» написав під враженням від Ессауїри. Біографи Джиммі методично ці баєчки спростовують, але місцевим байдуже: в Ессауїрі, крім портретів короля, ви в кожному закладі знайдете фото Гендрікса з його нібито особистим підписом.
Та найкрутіше в Ессаурі ― це старовинні мури міста, об які розбиваються хвилі океану й вечірні камерні концерти музики гнава, пустельного джазу. Якщо Гендрікс свого часу не був на такому концерті, то він реально багато втратив.
― Фес ― не лише одне з найстаріших міст, а й одне з чотирьох найбільших міст Марокко. До того ж воно колись було столицею і зараз славиться двома мединами. Чим ще цікаве для туристів це місто?
― Не знаю. Мене медина у Фезі ввела в заціпеніння. Усередині медини запакована велетенська мечеть і старовинна богословська школа ― медерса, але немусульмани в мечеті заходити не можуть, тому можна лише поцілувати клямку й подивитися на здоровенний дах із форту навпроти медини. Дахи священних будівель добре видно: вони традиційно зелені. Але навіть славнозвісна медина в Марракеші не так мене спантеличила, як Фез. Це просто старовинний мурашник, що розбудовувався протягом століть хаотично й у різні боки. Досить глянути на карту, щоб злякатися. Є там ще класний зразок класової нерівності ― у Фезі є палац короля з позолоченими брамами, що розкинувся на величезній території, а поряд цей тисячолітній мурашник людей. Дуже контрастно. Тому з Фезу мені хотілося швидше втекти, як із лабіринту, у якому нереально зорієнтуватися.
― Чи побували Ви у місці, де фарбуються шкури?
― Так, є таке місце у Фезі, квартал шкіряних ремісників Шуара. Там із терас навколишніх будинків видно (практично всі такі будинки належать ремісникам і поряд із терасами одразу є магазини зі шкіряними виробами) як фарбують шкіри тими ж способами, як це робили тисячу років тому. Для дубіння шкір використовується багато посліду (екскрементів), тому там стоїть такий запах, що якби не розкладена терасою м’ята, яку потрібно прикладати до носа, можна з незвички й гепнутися. Робота ця справді каторжна ― люди увесь день у такому смороді топчуть шкіри в кам’яних чанах по пояс в воді з барвником. Найбільше мене вразили тринадцяти-чотирнадцятирічні хлопчики, що працювали в цих дубильнях як дорослі — тягали важкі чани з водою, топтали шкіри…
Потім пофарбовані вручну шкіри розкладають на пагорбах навколо медини сушитися. Здалеку це виглядає так, ніби все місто в квітниках, але насправді це яскраво пофарбовані шкури.
― А як щодо Марракешу, Мекнесу, Агадіру, Рабату? Чому саме цими містами проходив Ваш маршрут?
― У Марракеш я прилетіла з Рабату, столиці країни, був мій літак назад. Але Марракеш ― це окрема історія, обов’язковий пункт програми. Там щовечора на центральній площі, яка називається Джемаа ель-Фна (Djemaa el-Fna), відбувається дійство: розкриваються сотні наметів, де готують кус-кус і таджин, поряд відбуваються якісь вуличні ігри, проповідники провідують, музиканти грають і співають, гімнасти показують акробатичні трюки, бербери продають панацею, ліки від усього, любовні зілля. Не встигаєш оглянутися, а ти вже ніби на середньовічному ярмарку. Оце вечірнє дійство, цей процес, а не сама площа, занесене до світової спадщини ЮНЕСКО.
Агадір ― теж курортне містечко на березі Атлантичного океану з довжелезною набережною. Там гарно посидіти на березі, але саме місто далеко не таке колоритне, як Ессауїра. Його вщент зруйнував страшний землетрус у 1960 році.
Мені дуже сподобався Мекнес. Місто знаходиться дуже близько до Фезу, їхати менше години потягом. Це — імперське місто, тобто свого часу там знаходилася столиця Західного королівства, Аль-Магріб, марокканського Людовіка XIV ― Мулай Ісмаїла, якого шанують як святого. Там знаходиться їх усипальниця. Але воно значно менше від Фезу й набагато спокійніше. Медина там не розбещена туристами, тому почуваєш там себе набагато вільніше. Мекнес загалом мені нагадав Львів ― спокійне, достойне, старовинне місто. Поряд із Мекнесом є ще дві цікаві місцини ― руїни римського міста Волюбіліс та містечко Мулай Ідрісс, назване на честь похованого там святого. Останнє було довго закрите для туристів-немусульман. Але знову ж таки, у мавзолей немусульман не пускають, так що максимум можна поспостерігати за прочанами.
― Як для людини лісів у Вас був досвід перебування в пустелі. Які відчуття?
― Я вже попередньо казала, що є частина пустелі, яка не вражає ― це рівнина із сірого піску та сухими кущиками. Інша справа ― це дюни. Вони ніби гірські піскові хребти, що залишають надзвичайні враження.
Але і в рівнинній пустелі, і в дюнах відчуваєш важливість води. Вода ― це справді дуже велика цінність для людей пустелі, зокрема дощова. Із водою там не жартують: без двох літрів води на людину в поїздки пустелею не пускають, тому економно ставитися до витрачання води ― ось те, чого мене навчила пустеля.
― Що Вас найбільше вразило в цій країні?
― Багато всякого. Обмежуся просто перерахунком: контрастна природа (океан ― Атлаські гори ― пустеля ― зелена, родюча північ континенту), оригінальна й смачна кухня, мусульманська культура (особливо співи муедзинів із мінаретів), сміття біля мавзолею Мулая Ідрісса, жінки в чадрах, бідність жителів медини Фезу та золоті ворота палацу короля, берберський алфавіт (тіфінаг), магрибський спосіб розпиття алкоголю (за Кораном Аллах не повинен бачити, як мусульманин п’є, тому ці слова потрактували буквально ― марокканці п’ють у барах у цілковитій темряві), розмах, із яким тебе можуть обкрутити довкола пальця продавці в Марракеші.
― Які будуть Ваші поради тим, хто збирається відвідати Марокко?
― Не думати, що це нереально й страшенно дорого. Дешеві авіалінії, такі як Wizzair чи Ryanair вам допоможуть. Не бійтеся комбінувати перельоти, бо прямі рейси завжди дорожчі. Є чудовий аеропорт у Катовіцах у Польщі, звідки лоу-кости літають по всій Європі. А переліт Райнейром з Іспанії в Марракеш обійшовся мені як квиток на автобус із Києва в Одесу.
Пам’ятати, куди ви летите. Це мусульманська країна, де до жінок ставляться специфічно, тому краще летіти не одній, а з компанією, бажано чоловічою. І не провокувати поведінкою чи одягом. Повірте, ваші джинси й розпущене волосся вже привертатимуть увагу місцевих жителів.
Завжди запитуйте про ціну товару чи послуги, перш ніж її використовувати чи вживати. Якщо ви цього не зробите, то Вам в підсумку скажуть таку ціну, що страшне. У мене після кількох порушень цього правила дуже потоншав гаманець, але я почала одразу питати ціну й безжально торгуватися, хоча цього робити не люблю взагалі. Люди медини живуть із того, що дурять туристів, тому треба себе завжди тримати в тонусі.
Транспорт. Міських і міжміських маршруток у Марокко немає. Зате є «петі» та «гран» таксі, які виконують їхні функції. Якщо потрібно здійснити переїзд між невеликими містами, шукайте стоянку «гран» таксі, потертих старосвітських пежо. Коли туди запхається ще четверо-п’ятеро людей, тоді поїдете в необхідному всім пасажирам напрямку.
Останній важливий момент. Марокко ― країна із замороженим територіальним конфліктом (фактично зайняла Західну Сахару), тому туристам ліпше в Західну Сахару не потикатися.
Бесіду вела Наталія Коваль