Освітня реформа покликана збудувати в Україні суспільство освіченого загалу. В такому суспільстві система освіти створює рівні шанси на життєвий успіх для кожного, незалежно від соціального статусу, місця проживання, рідної мови, фізичних можливостей. Про цілі і завдання змін в освіті говорить Лілія Гриневич, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, в інтерв’ю часопису “Управління освітою”.
ОСВІТЯНИ МАЮТЬ СПІЛЬНО ТВОРИТИ РЕФОРМУ
– Пані Ліліє, як Ви вважаєте, чи потрібна взагалі концепція, доктрина чи дорожня карта розвитку освіти, освітній кодекс?
— Освіта — це сфера, яка стосується інтересів величезної кількості людей. У нас 9 млн. викладачів, учителів, студентів та учнів – тобто тих, хто працює чи навчається в сфері освіти. А крім того, є ще родини, працедавці і інші суспільні групи, яких цікавить, якою буде освіта в Україні. Тому нам і потрібний короткий документ, який спочатку узгодимо з усіма цими зацікавленими групами, аргументуємо, чому нам потрібні такі реформи. Лише після цього будемо представляти законопроект – великий складний документ, який матиме щонайменше 80 сторінок.
Багато із запропонованих напрямків реформи, які плануємо внести до законопроекту “Про освіту”, треба обґрунтовувати, пояснювати ціну зволікання. Думаю, багато хто погодиться зі мною, що змінювати в освіті потрібно переважно все: зміст освіти, систему управління, фінансування, систему мотивації та оплати праці педагогів. Проте це не повинно стати черговою «шоковою терапією» без аргументації та виваженого плану впровадження . Спочатку має бути справжня суспільна дискусія навколо Концепції розвитку освіти України на 2015 – 2025 роки.
Освітяни мають стати співтворцями реформи.
– Коли почнеться реальне впровадження змін в освіті?
– По-перше, вже зараз запроваджується Закон «Про вищу освіту» ,прийнятий ще попередньою каденцією парламенту. Це системна реформа, яка є результатом ґрунтовних фахових дискусій та політичного діалогу. Нова Верховна Рада повинна ухвалити новий базовий закон «Про освіту», що охопить дошкілля, загальну середню, професійну, вищу освіту і освіту дорослих. Триває його напрацювання робочими групами. Експерти, за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», розробили проект Концепції розвитку освіти на 2015-2025 рр. Зараз важливо обговорити і доопрацювати цей документ, щоб основні положення увійшли у новий закон.
– Чи не стане освіта заручником чергового переформатування влади? Чи потрібні взагалі реформи в освіті?
– Рішення про те, чи потрібні реформи в освіті чи ні, має залежати не від того, чи змінюється міністр, а від того, чи змінюється суспільство в країні. Я можу стверджувати, що після тих суспільних зрушень, які ми пережили цього року, після того, як ми остаточно визначилися з нашим євроінтеграційним вектором, у зв’язку із тим, що в країні йде війна, викликана зовнішньою агресію з боку путінського режиму, і розколом в середині країни, який весь час буде підігріватися ззовні, – нам необхідно відповідати на все це реформами в освіті!
— Президент пропонує реформувати місцеву владу і деякі інші процеси за прикладом Польщі. Як Ви вважаєте, чи прийнятна польська система освіти для України, і чи варто її копіювати?
— Жодну систему освіти не можна переносити механічно, не враховуючи національний контекст. У польській системі освіти є дуже багато позитивних ідей,. У мене була можливість свого часу, в 2001 році, стажуватися у Варшавському університеті якраз з проблем реформування польської освіти. Тоді я мала велике щастя спілкуватися з колишнім державним секретарем Міністерства освіти Польщі, Іреною Дзєжговською. Вона, на жаль, вже покійна, а її тоді називали «серцем реформ» польської освіти. Це людина, яка знала все про те, як проектувалася, як запроваджувалася польська реформа освіти. У Польщі відбулася структурна реформа школи, реформа змісту, також там децентралізували управління освітою, надали автономію школам і запровадили зовнішні іспити наприкінці початкової, основної та старшої школи. Реформи, принесли свої плоди нашим західним сусідам, Наприклад, в міжнародному порівняльному дослідженні PISА Польща раніше пасла задніх, а зараз вона показує стрімкий прогрес. Багато в чому Польща для нас може стати зразком для наслідування.
ЛЮСТРАЦІЯ НЕ МАЄ БУТИ КОСОЮ, ЯКА СКОШУЄ ВСІ ГОЛОВИ
— Скажіть, Ви бачите людей, які можуть ці реформи проводити? Головне ж не тільки вигадати ідею, а й знайти її рушійну силу, втілювачів?
—Кожна реформа в освіті для її проведення повинна підпадати під правило суспільної згоди. От взяти, наприклад (знову зі свого особистого досвіду), зовнішнє незалежне оцінювання.
Я дуже добре пам’ятаю, що коли у 2003 році ми розпочали цей проект Центру тестових технологій і створення системи зовнішнього незалежного оцінювання, надзвичайно авторитетні люди в суспільстві говорили, що “цього не може бути в Україні за визначенням ніколи, принаймні, в найближче десятиліття. Тому що нікому буде чесно проводити ЗНО, бо це не може увійти взагалі в систему управління освітою і суперечить всім українським реаліям”. 2006 року було створено Український центр оцінювання якості освіти, а у 2008 році ЗНО вже було повномасштабно запроваджено. Виявилося, що ми здатні його зробити. Коли є ідеї, які мають серйозну аргументацію, є політична воля для того, щоб втілювати ці ідеї, є іі підтримка у суспільстві, тоді обов’язково знаходяться люди, які можуть її втілювати в життя.
Якщо ми чогось не можемо — будемо навчатися. Зараз запроваджується новий закон “Про вищу освіту”. Виявилося що не всі університети однаковою мірою готові до автономії. Їм дають автономію, а вони не знають, що з нею робити! І це насправді величезна відповідальність. Виші отримають тепер не розписаний повністю змістовий стандарт і не готову програму, а стандарт виписаний в навчальних результатах, а університети повинні самі розписати, як до цього навчального результату прийти. Очевидно, що для цього потрібна підготовка.
— Ви говорите про відповідальність, але якщо людина сидить у своєму ректорському кріслі 40 років, у неї вже золоті зуби, вона вже звикла управляти отак а не інакше, то чи не стане ця автономія просто узаконенням якогось кріпосного права. Де гарантія того, що ректор не стане самодуром чи князьком?
— Автономія – це не вседозволеність. Автономія — це збільшення повноважень і відповідальності. Тому ми з одного боку узаконюємо автономію вишів, з іншого боку є жорстка система підзвітності органам ззовні, тобто зовнішнє забезпечення якості вищої освіти. Це зовсім нова система, у якій запроваджуємо незалежні органи. Це Національне агентство забезпечення якості вищої освіти, яке ми будуємо за європейськими зразками, і маємо амбіцію, щоб воно ввійшло до європейського реєстру таких агентств.
Також закон створює можливості для створення різної форми власності агенцій зовнішньої оцінки якості вищої освіти. Це, як правило, асоціації роботодавців, конгломерати з різних університетів, консорціуми, які можуть створювати такі агенції, які будують рейтинги, наприклад в певній сфері: тільки медичні університети або тільки ті, які готують скажімо юристів чи педагогічні вищі навчальні заклади. І це абсолютно незалежні інституції, що розповсюджують інформацію для споживача: де насправді краща освіта, де насправді кращі умови навчання. Тому що сьогодні споживач у нас в Україні, як правило, живе в більшості міфами. От наприклад: в Києві можна здобути кращу освіту. Це не завжди так.
Повернімося до забезпечення якості освіти. Система, яку ми будуємо, змусить ректорів вищих навчальних закладів, принаймі, розглядати свій вищий навчальний заклад під кутом зору зовнішніх прозорих критеріїв. Крім того, ми значно підвищили повноваження органів самоврядування вищих навчальних закладів. Наприклад, ректор може не бути головою вченої ради. Раніше вчена рада мала бути повністю підконтрольна ректору за посадою. Зараз вчена рада може собі обрати іншого голову. Сама вчена рада має значно ширше коло повноважень, ніж було раніше. Ми також надали наглядовій раді окремі важелі впливу, яких вона не мала раніше. Сьогодні студентські самоврядування мають своїх представників і збільшення квоти у вченій раді. Закон пропонує революційну норму ротації ректорів, деканів і завідувачів кафедрами. Вони тепер мають тільки право на два строки по 5-ть років і це має створити можливості кар’єрного зростання більшій кількості викладачів
Питання тепер полягає в тому, щоб люди на місцях скористалися усіма цими правами, які їм надає закон. Це вже проблема зрілості суспільства.
— Ви торкнулися питання контролюючих органів. В Україні існує Державна інспекція навчальних закладів, яку багато хто називає освітньою прокуратурою або поліцейською інспекцією. Що робити з нею? Чи взагалі вона потрібна в такому вигляді як вона існує?
—Якщо подивитись, кореспонденцію, яку я отримую як Голова Комітету Верховної Ради, то значну іі частину мені доводиться пересилати її на Міністерство освіти як на орган виконавчої влади. Приходить величезна кількість скарг на різноманітні порушення освітнього процесу, які відбуваються в навчальних закладах.
Хто повинен розбирати ці скарги? Мусить бути інституція, яка уповноважена це робити. Я вважаю, що саме такою інституцією має бути інспекція. Для цього їй потрібен відповідний кадровий склад інспекторів, які дуже добре орієнтуються в чинному законодавстві, які дуже добре знають всі особливості освітнього процесу і які реально можуть виїхати на місце і неупереджено провести оцінку ситуації, тому що ця кількість конфліктів не буде зменшуватися. Чим більш демократичніше суспільство, чим більше свободи ми даємо, тим більше буде також зростати бажання в людей захистити свої права.
Якщо б я вирішувала питання, чим повинна займатися така державна інспекція, то в зв’язку з тим, що у нас сьогодні створено національне агентство забезпечення якості вищої освіти, ця інспекція мала би займатися якраз розглядом конфліктних ситуацій і скарг В системі освіти. Вона мала би мати свої регіональні представництва, і в такому разі ми б вирішили дуже серйозну проблему — проблему бюрократичних відписок замість неупередженого розгляду проблемних ситуацій.
— На різних рівнях зараз обговорюється люстрація в освіті. Багато людей пишуть нам щодо люстрації у школах. Чи потрібна там люстрація? Якщо так, то в яких формах?
—Люстрація — це не повинна бути коса, що скошує підряд всі голови, які працювали під час режиму Януковича. Навіть люстрація на тому рівні, який передбачений законом про очищення влади, сьогодні демонструє те, що під неї підпадають деякі люди, які взагалі не брали участі в політичних процесах, а були фахівцями, виконували свою роботу, виконували її добре, і дуже важко знайти співмірно таких же фахівців.
Знаєте чого у нас бракує?
У нас, з одного боку, не бракує критиканства, претензій, особливо, якщо ви їх висловлюєте десь в соціальних мережах, а ще краще під якимось «ніком» а не під своїм ім’ям. Але якщо вам потрібно сказати правду, сказати компетентним органам з приводу дії тієї чи іншої людини, тобто виступити вже в прозорому процесі, тут одразу ми нікого і не бачимо. Я з цим стикаюся в своїй роботі.
Коли до мене пишуть різні анонімні скарги, наприклад, на керівника закладу, я відповідаю: «Для того щоб ми могли розбиратися, ви повинні посвідчити, що він здійснив вказані вами порушення, тоді ми можемо далі щось робити в цій ситуації». Але вже цього люди бояться. Ось саме тут для кожного наступає свій особистий майдан.
Ти повинен для себе вибрати: якщо після всього, що наша країна пережила, після стількох жертв, ми далі боїмося сказати про діяльність того чи іншого чиновника, чи керівника, який робить щось не так, який, наприклад співпрацював з режимом і при цьому постраждали люди, яких він незаконно звільнив, і ми боїмося це засвідчити, – тоді у нас не буде змін.
Люстрацію має проводити все суспільство, а не сподіватися, що це зробить один президент чи прем’єр.
ЯКЩО НЕ ВКЛАДАТИ У ВЧИТЕЛЯ, УСПІХУ НЕ БУДЕ
— Багато фахівців говорять про те, що диплом педагогічного вишу не може бути обов’язковою перепусткою до школи, що потрібно проводити ліцензування або сертифікацію вчителів перед тим. Як Ви до цього ставитеся?
— Атестація освітян в тій формі, в якій вона відбувається, давно вже втратила своє мотивуюче значення з одного боку, а з іншого вона не віддзеркалює реального кваліфікаційного рівня вчителя.
В Європі, коли ви прочитаєте, що таке кваліфікація (немає значення вчитель, лікар чи будь-яка інша професія), вона повинна бути підтверджена на незалежному кваліфікаційному іспиті.
І ми маємо запроваджувати систему зовнішньої кваліфікаційної оцінки вчителів. Вона має бути різною для різних вчителів. Коли це вчитель-початківець, тобто він лише отримав диплом університету, то йому присвоюється певна кваліфікація. Однак, присвоюватися ця кваліфікація має на основі незалежного іспиту.
Далі логічними є процеси підтвердження кваліфікаційного рівня, його зростання після післядипломного навчання, після певного досвіду, і тут теж на різних етапах ми повинні ввести в систему атестації блок незалежного оцінювання. Звісно, я свідома того, що неможливо це зробити в масштабах всієї країни одразу.
Найголовніше, що запровадження незалежної системи атестації і кваліфікації має супроводжуватися суттєвим збільшенням оплати праці.
Наприклад, якщо ми пропонуємо новий кваліфікаційний іспит для вчителів, то його частиною ми можемо зробити володіння інформаційними технологіями і можливість застосування мультимедійних технологій, або володіння іноземною мовою чи володіння певними методами навчання.
Але якщо людина пройшла цей іспит, то це апріорі повинно супроводжуватися суттєвою надбавкою до заробітної плати. Так, до речі, робили грузини.
Тоді атестація має сенс! Ми мотивуємо вчителів підвищувати кваліфікацію – хтось приймає рішення йти на цей іспит, складає його й отримує надбавку, хтось не хоче або не здатний цього робити і не отримає грошей.
При цій системі виходить так, що ті ресурси, які нам так важко даються в країні, ми можемо вкладати саме в тих вчителів, які підвищують свою кваліфікацію, і, відповідно, це відбивається на результатах їхньої роботи.
Тому перша позиція — зовнішня оцінка кваліфікації вчителя потрібна.
Друга позиція – запроваджувати її треба поступово.
Третя позиція – обов’язкове стимулювання у вигляді надбавки чи інших соціальних переваг, якщо учитель підтверджує в такий спосіб свою кваліфікацію.
У 2015 році ми маємо час, щоб розробити таку систему і приклади таких іспитів, щоб можна було її тестувати, а вже згодом запропонувати та ув’язати її з надбавкою. Тоді і з’являється мотивація для такого підвищення кваліфікації і проходження такого іспиту.
— Ви, як ніхто, чудово знаєте, що питання виплат вчителям дуже болюче. Але що казати про вчителів, якщо спеціалісти в Міністерстві освіти отримують 1500 грн? То чи є вихід з цього замкненого кола, коли реформи може і треба робити, але їх ніхто не буде втілювати за 2000 грн на місяць?
— Ми платимо дуже мало нашим вчителям, а успіх будь-якої освітньої реформи залежить в першу чергу від у вчителів. Ви знаєте, що не так давно було проведене міжнародне дослідження успішних систем середньої освіти. Його координував Майкл Барбер, а основний висновок – висока кваліфікація вчителя і його соціальний статус має найбільший вплив на результативність середньої освіти. Тому комп’ютери, підручники – все це дуже правильно і добре, але якщо ми не вкладаємо в учителя, то все це буде мати низьку результативність.
Якщо ми хочемо провести підвищення заробітної плати на таку одночасну велику кількість вчителів, ми потребуємо дуже багато ресурсів. Я переконана і буду наполягати на тому, що при будь-якому розвитку подій ми повинні змінювати систему оплати праці вчителя.
Тобто державі доведеться інвестувати. Але доведеться дещо змінити. Наприклад, перевести пенсіонерів на контрактну форму роботи. Я з величезною повагою ставлюся до наших вчителів-пенсіонерів, тому що серед них є унікальні люди, які можуть дати дітям значно більше, ніж навіть молодий вчитель. Такі мають залишатися, а піти мусять ті, хто “допрацьовують” за інерцією.
Ці реформи можуть не вітатися у вчительському середовищі, тому що держава вже сьогодні не додає кожному вчителю. Але ми маємо дати поштовх до ротації кадрів в освіті. Сьогодні випускники педагогічних вишів часто не можуть працевлаштуватися навіть на мізерну заробітну плату.
ГОЛОВНА МЕТА РЕФОРМ – СУСПІЛЬСТВО ОСВІЧЕНОГО ЗАГАЛУ
— Чому у фінансуванні освіти такий дисбаланс? Вища освіта може сама себе окупати, особливо, якщо вона займатиметься прикладними науковими дослідженнями. А у школах, у дитячих садочках ми завжди чуємо, що немає грошей, не вистачає того, того, того. Чи можна це змінити?
— Ми зобов’язані поміняти.
Я буду наполягати, щоб у бюджеті 2015 року збільшили відсоток фінансування на середню освіту. Очевидно в наших реаліях, там не буде програм розвитку, але важливо стабілізувати систему, зробити так, щоб діти не відчули, що в країні йде війна. Це зараз задача-мінімум. Але надалі, якщо ми плануємо розвиток системи освіти, закладаємо реформу, то в реформу треба інвестувати.
—Чи базовий стандарт середньої освіти відповідає вимогам сьогодення? Може, потрібен гнучкий і автономний документ для середньої освіти?
— Безперечно нам потрібен стандарт для середньої освіти, принаймні тому, що Конституція гарантує безкоштовну загальну середню освіту, і в межах цих гарантій держава повинна запропонувати стандарт. Ці стандарти у світі є, як правило, трьох видів. Є стандарт умов навчання, тобто в яких умовах держава гарантує, що дитина буде навчатися. Другий стандарт – це стандарт змісту освіти, навчальний план, те, що називається курикулум. Третій вид стандарту освіти — це так званий стандарт навчальних досягнень, коли на підставі саме цих навчальних досягнень розробляються екзамени, тобто, те, що дитина на різному рівні досягнень повинна знати, вміти якими компетентностями вона має володіти, і потім з цього розробляється екзамен.
В Україні коли ми говоримо про стандарти освіти, ми говоримо про стандарти змісту, тобто навчальні програми, а також про правила ліцензування і акредитації, які фактично є таким проявом стандартів умов: «Ви отримуєте ліцензію, якщо у вас є приміщення з певною квадратурою, в тому приміщенні є забезпечені бібліотека, їдальня і т. д.»
Є два шляхи. Перший – коли прописується детально зміст, в якій послідовності і коли діти повинні що вивчати. Другий шлях, яким пішли, наприклад, поляки. Це шлях, коли виписуються навчальні результати (це ми вже впроваджуємо у вищій освіті), що людина повинна знати, вміти, які інтегровані компетентності мають бути у неї, і сам освітній заклад і педпрацівники виписують шлях, яким вони до цього повинні прийти на кожному етапі навчання.
Поляки зробили модельні програми, тобто якщо освітній заклад не може запропонувати свою програму, то можна скористуватися готовою модельною програмою. Для мене важливо, що треба міняти філософію підходу до формування стандартів змісту освіти.
– Чи вважаєте Ви правильним перехід до компетентнісного підходу?
– Кількість знань у нас зростає неймовірно, бо ми живемо в інформаційну добу. Ці знання весь час помножуються. Можна вести вічні дискусії про те, що повинні знати наші діти. Цивілізовані освітні системи зрозуміли непродуктивність таких дискусій і зараз пішли по іншому шляху. Визначається, без сумніву, якась базова платформа знань, але основне, чому вони вчать дітей, – це де шукати інформацію по необхідних розгалуженнях, де можна отримати знання, як їх критично аналізувати, узагальнювати, класифікувати і робити власні висновки для власних потреб, для вирішення життєвих проблем.
Недавно у міжнародному порівняльному дослідженні PISA перевіряли фінансову грамотність 15-річних дітей. Завдання стосувалося обрання кращої системи кредитування в банку, планування доходів і видатків сімейного бюджету, читання біржових графіків чи вибір вигіднішого депозиту. А тепер уявіть, що ви посадили би поряд із цими дітьми наших українських дітей?
Математика має бути і наукою для життя.
Математика кожному потрібна в житті, але сьогодні більшість дітей з неї “випадає”. Предмет просто треба правильно подати, наповнювати цікавим змістом.
У дітях змалку формується комплекс неповноцінності, коли вони починають читати такі речі, які їм абсолютно не зрозуміли. Наприклад, у одному з підручників для 1-го класу з математики, що отримав за попередньої влади державне фінансування на дев`ятій сторінці, тобто на початку навчання, коли діти щойно вчаться читати, маємо таке визначення нуля – «нуль” – це «відсутність елементів в множині».
Таких прикладів багато., Якщо ми не змінимо підходів до наших стандартів освіти, самого змісту. Важливо, щоб діти у школі сповнювалися життєвого оптимізму, а не зразу налаштовувалися на поразку. Сиcтема освіти має формувати впевненість і вімння вирішувати життєві проблеми, а зараз вона закладає бажання втікати від проблем і утверджує відчуття неуспішності.
– Ви підтримуєте грунтовні зміни у змісті, але водночас неодноразово виступали за децентралізацію, зокрема, процесу відбору та закупівлі підручників. Чи немає тут суперечності?
– Централізована система відбору підручників дуже корумпована. Зараз слід демократизувати конкурс підручника. Має бути більш прозорий підхід. Вже зроблено електронний депозитарій підручників, де можна побачити їх електронні версії. Але я вважаю, що треба діяти більш радикально. Право вибору підручників слід передати школам, так само, як і кошти на це (з державних рахунків – на рахунок шкіл). Тоді незалежна інституція буде надавати гриф підручнику (що його можна використовувати в школі – це гарантія того, що там немає помилок, антидержавних теорій тощо), а вчителі вже будуть визначатись, які саме підручники вони хочуть використовувати у своїй школі. Цю систему можна буде запровадити з 2016 року. І вона має позитивно вплинути на зростання якості підручників, адже видавці будуть конкурувати не за близькі стосунки з міністром та його виконавцями за доступ до централізованого держзамовлення. Вони змушені будуть запропонувати кращий підручник, який позитивно оцінять освітяни, учні та батьки.
– Чи не варто децентралізувати і систему фінансування? Так звана безкоштовна середня освіта – це своєрідне табу, але ж всі знають, що ця конституційна норма не виконується. Може, знайти в собі сміливість і привести основний закон у відповідність до реального стану речей?
– Є велика соціальна проблема в тому, що держава недофінансовує систему освіти. Щороку більше витрат лягає на плечі батьків. Коли у батьків немає грошей на благодійні внески, їхні діти потрапляють у нерівні умови, система освіти замість того, щоб нівелювати соціальні відмінності, посилює їх. Формується суспільство нерівних можливостей, суспільство розділене і маргіналізоване. Різницю можна помітити у результатах ЗНО і реальних життєвих траєкторіях випускників шкіл із різним рівнем фінансування. Благодійну допомогу батьків слід робити абсолютно прозорою – це повинно регулюватися положеннями нового закону про освіту. І головне – жодна реформа не можлива без збільшення державного фінансування на освіту, коли держава гарантуватиме високий мінімальний стандарт освіти для кожного, незалежно від фізичних можливостей місця проживання, соціального статусу і матеріального стану батьків.
Взагалі, вважаю, що головна мета освітньої реформи – підняти освітній рівень українського суспільства в цілому, перетворити систему освіти на соціальний ліфт для кожного громадянина – незалежно від місця проживання, соціального походження, фізичних можливостей.
Високий рівень освіти має бути ознакою не тільки елітних груп, а й переважної більшості громадян. Така модель притаманна Фінляндії. До такої моделі прагнуть ті ж поляки. Україна ж нині готує незначну частку дітей у елітних закладах з поглибленим вивченням предметів. У більшості своїй ці чемпіони після школи виїжджають навчатися за кордон, і, на жаль, залишаються там назавжди. А розбудовувати країну – усім разом тим, хто мешкає тут. Що відбувається, коли суспільство в цілому не має належного рівня компетентностей і кваліфікацій? Непродуктивна економіка, погана якість державних рішень та низький рівень соціальної довіри.
Тільки освічена людина може бути справді вільною – так говорили древні греки. Європейське суспільство, до якого ми прагнемо – це суспільство освіченого загалу, суспільство високої загальної культури і рівних можливостей. Таке суспільство забезпечує європейську якість життя. Таке суспільство маємо на меті, коли проектуємо освітню реформу в Україні.