— Андрію Михайловичу, переважна більшість українців не може пояснити термін «перша медична допомога». Про правила її надання не варто і запитувати. То з чого почати?
— Я почав би з того, що треба відрізняти лікарську і долікарську першу медичну допомогу. Лікарську допомогу можуть надавати лише медики: проводити ін’єкції, малі операції тощо. Долікарську — громадяни: зафіксувати перелом, зупинити кровотечу, розрізнити людину у свідомості та без, і викликати швидку. При чому, спершу треба викликати швидку, а потім надавати допомогу. Якщо звернутися до досвіду європейських країн, то там всі працевлаштовані, а особливо робітники великих корпорацій, в обов’язковому порядку проходять курси, де навчаються долікарський допомозі. Вони отримують про це відповідні сертифікати. На жаль, у нашій країні немає таких загальнообов’язкових вимог. Під час підготовки до Євро-2012, представники Товариства Червоного Хреста європейських країн проводили інструктажі для українських волонтерів та медиків. Тоді навіть деякі українські лікарі дізналися, що окремі підходи до надання першої медичної допомоги в нашій країни є не зовсім коректними.
— Що Ви маєте на увазі?
— Наприклад, ті, які стосуються надання допомоги при епілептичному нападі. Ми звикли вважати, що для того, щоб людина не прикусила собі язик під час припадку, обов’язково треба сунути їй щось до рота. А в Європі це робиться не так. Коли у людини припадок, треба лише тримати її голову, щоб вона не зазнала додаткових травмувань, а після того, як конвульсії проходять — перевернути людину набік. Або при пораненні не треба промивати рану пероксидом, мазати зеленкою чи йодом, достатньо лише промити водою, а потім накласти асептичну стискаючу пов’язку, у разі артеріальної кровотечі — правильно накласти джгут. Чи, наприклад, про те, що в нас вважають за потрібне змазати свіжі опіки чимось жирним, а потрібно застосовувати лише холодну воду.
— Це все поради для дорослих. А що робити дітям?
— У початковій школі дітей потрібно навчати правилам поведінки: що робити у надзвичайній ситуації, куди бігти, де ховатися. Із п’ятого-шостого класу можна навчати мінімальним знанням з анатомії: які системи і органи за що відповідають. Уже після цього можна давати інформацію щодо першої долікарської допомоги.
— У якій формі можуть бути ці заняття?
— Заняття можуть проходити як гурток або додатковий курс. Мінімальна кількість часу для практичного результату — 40 год. Навчання дітей долікарській допомозі в європейських країнах проводять, наприклад, за допомогою малюнків на шкірі: опіків, поранень. Це робиться для того, щоб дитина в майбутньому змогла відрізнити одне пошкодження від іншого. Заняття супроводжуються наочними відеороликами, імпровізаціями.
— Хто повинен проводити ці навчання: учитель чи лікар?
— Правилам поведінки може навчати вчитель, а заняття з долікарської допомоги краще, щоб проводив навіть не лікар, а спеціальний інструктор. Такий досвід є в західних країнах. Там вважається, що лікарі не можуть навчати школярів, бо використовують термінологію, яка і дорослим не завжди зрозуміла. Тому це має бути саме інструктор, який пройшов спеціальну підготовку.
— На Вашу думку, із чого, з огляду на обставини, має складатися шкільна аптечка? Чи повинна вона бути у кожному класі чи в кожного учня?
— У мирний час достатньо аптечки на клас. У разі загрози виникнення надзвичайної ситуації — кожному учню краще мати при собі індивідуальний перев’язочний пакет, жодних шприців чи таблеток не треба. В аптечці у класі, якщо вона знаходиться у відкритому доступі, не може бути ніяких шприців для ін’єкцій. Проте має бути до 5 перев’язочних пакетів, водні розчини для промивання поранень, джгут для зупинки кровотечі та засоби захисту для дітей: перчатки та респіраторні маски на кожного учня. Ін’єкції, знеболювальні таблетки мають знаходитися в медпункті.
— Чи повинні батьки долучатися до цього процесу?
— Передусім батькам потрібно навчити дитину правилам поведінки, які убезпечать її від загроз, що можуть трапитися: як правильно переходити вулицю, як правильно сідати до ліфта, які звички шкідливі, а які корисні тощо. Із дитячого віку, можна навіть сказати, що з початку життя дитина вчиться на прикладах своїх батьків. Тому вони повинні звернути увагу на свою поведінку. Якщо тато, який курить, говорить дитині, що курити погано, завжди перебігає дорогу на червоне світло чи у непередбаченому або й забороненому місці, а потім розказує, що так робити неможна — яка вірогідність того, що дитина буде робити не так, як правильно, а так, як робить її батько? Тому головна порада і батькам, і вчителям — почніть із себе. Дивлячись на вас, у дитини формується уявлення про добре та погане, дорослих та весь світ.
— Дайте, будь ласка, пораду батькам: що про всяк випадок має бути в портфелі учня, з огляду на можливе виникнення надзвичайної ситуації.
— Документи або записка з телефонами та адресою батьків, засоби індивідуального захисту та індивідуальний перев’язочний пакет. Те ж саме потрібно мати при собі й дорослим.
— І наостанок, кілька практичних порад для дорослих та малих.
— Перше правило надання долікарської допомоги, на якому наголошують спеціалісти західних країн, — «подбай про себе». Звісно, якщо людині погано або вона потрапила в аварію, їй треба допомогти, але при цьому не зашкодити й собі. Європеєць, який підходить до людини, що лежить на дорозі, спочатку може штовхнути лежачого по нозі, по плечу (у деяких країнах бити по нозі вважається неетичним), або похлопає в долоні перед обличчям, щоб привернути увагу, потім запитає: «Чи потрібна допомога?». Тому пам’ятайте, якщо побачили людину, що лежить на дорозі, особливо, якщо вона в крові, за жодних обставин не можна торкатися її без засобів захисту. Бо невідомо, чим поранений може хворіти. Латвійці, наприклад, самі себе називають «нацією чистих пакетів», і за потреби в кожного з них у сумці знайдеться чистий одноразовий пакет, який можна використати замість перчаток для захисту. І головне — навчання долікарській допомозі треба проводити постійно. Спочатку в школі, потім на роботі на спеціальних курсах доводити навички до автоматизму. Лише тоді результат буде відчутним.
Підготувала
Валентина ЛОЖКІНА