— Отже, на Луганщину Вас занесло за розподілом..?
— У радянські часи була така система: оскільки освіта була державна і держава оплачувала освіту всім студентам, то вона мала право на те, щоб дивитися, де бракує фахівців і посилати туди після закінчення університету молодих спеціалістів. І це законодавчо було закріплено. Якщо ти не їхав за розподілом, то тобі могли ліквідувати диплом. Я не знаю, чи там було ще яке інше покарання, чи примушували вертати гроші за навчання. Але, за великим рахунком, ніхто собі таких речей не дозволяв. Тобто було два шляхи: або поїхати за розподілом і пропрацювати три роки, або взяти відкріплення.
— Воно і зараз таке є, але в іншій формі…
— Справді? Ясно. Ну, я відпрацював близько року на Донбасі, а потім офіційно через Київське держав- не управління з профтехосвіти, якось так воно називалося, перевівся до Львова і ще рік тут працював у будівельному училищі на вулиці Варшавській.
— Чи відчувався контраст у тому, як викладалося Вам на Донбасі і у Львові?
— Звичайно, це абсолютно різні землі. Я не працював у самому Луганську, а працював у містечку Золоте. Воно від Луганська десь 70—80 кілометрів. Це така діра, там люди працювали на шахтах, пили і все. Там не було більше роботи. А вже Первомайськ був трохи цивілізованішим, там були якісь спортивні комплекси, басейни. Це було недалеко, жителі того Карбоніту чи Золотого (Карбоніт — це назва шахти, тому містечко називають то Золоте, то Карбоніт, народ більше Карбоніт називав), вони могли їздити туди, але люди ліниві. Я ж щотижня туди їздив, записався навіть у басейн. А Луганськ — це вже була суперцивілізація. Для людини, яка виривалася з тої провінції, це було дуже добре. А Донецьк — це майже Нью-Йорк. Усе пізнається в порівнянні.— Ви викладали мову та літературу, тож як заохочували дітей до читання?
— Заохотити до читання можна лише в один спосіб — розповівши сюжет, заінтригувавши сюжетом і недорозповівши його до кінця. Тоді вони хочуть дочитати. Не має іншого способу. Треба було розповідати сюжети, а виявилося, що в українській класичній літературі дуже мало творів, побудованих на цікавих сюжетах. Я дуже швидко виявив, що наша література, та, яка тоді викладалася, абсолютно не надається до того магнетизму. Російська була більш виграшна. А ще виграшніша була зарубіжна література, світова. Але тоді дуже мало годин на неї виділялося. Мене особливо ніхто не перевіряв, я складав план згідно з програмою, а на уроках розповідав учням цікаві історії. Показував книжку і казав, от, мовляв, ця книжка про те, як знайти скарб (Стівенсон), ця книжка про те, як об’їхати земну кулю за певну кількість днів (Жуль Верн), тощо. До речі, в училищі була досить пристойна бібліотека, і моїм педагогічним успіхом було те, що учні стали записуватися в бібліотеку, цікавитися, які там є книжки. Тобто іншого способу зацікавити літературою немає. Оцінки їх не цікавили, тому що це були найгірші учні, вони знали, що їх ніхто й нікуди не вижене, тому їх не можна було налякати поганими оцінками.
— Якщо література тоді була не придатна, як Ви сказали, до вивчення у школах, що б Ви порадили вивчати зараз?
— Сюжетні твори, які мають інтригу, подорожі, твори, присвячені відкриттю якихось нових земель, нових знань. Я взагалі б ліквідував українську літературу і взагалі літературу як предмет, щоб вивчали лише мову як предмет. А література має бути ф а к у л ь т а т и в н а, це мають бути уроки-обговорення конкретних творів і тренування живої літературної мови. А таке можливо лише під час обговорення, коли учні не відповідають завчене з уроку, а коли вони говорять із приводу того, що їм сподобалося чи не сподобалося. Це дуже важливо. Учень має право висловити своє незадоволення твором, і вчитель не повинен за це ставити погану оцінку.
— А які курйози виникали, коли Ви викладали на Львівщині?
— Після Донбасу, вчителюючи на Львівщині, я не мав жодних проблем із дисципліною. Учні сиділи тихо, як миші, й уважно слухали, що я їм кажу. Навіть у будівельному училищі, де контингент досить-таки серйозний.
— Ви — старший науковий співробітник Інституту Івана Франка і, напевно, викладаєте…
— Ні, я не викладаю. Я викладав колись в університеті, але покинув цю безнадійну справу в корупційному університеті.
— А що саме викладали?
— Я викладав українську літературу. Це була і найновіша українська література, тобто часів незалежності. Це на україністиці. А на русистиці я викладав українську літературу ХХ століття. І на філософському факультеті я викладав річний курс української літератури від Нестора Літописця і до наших днів.
— Серед Ваших зацікавлень я виявила герменевтичні студії. Чи підлягає сучасна українська література глибокому герменевтичному аналізу?
— Безумовно. Особливо поезія Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука. Можу сказати, що герменевтичному аналізу підлягає навіть графоманська поезія. Тобто, прочитавши вірші людини, яка просто пише з якихось не літературних, а суто графоманських спонук, можна багато чого сказати про її особистість.
— Деякі Ваші вірші називали рок-поезією, а Ви ще називали шоу-поезією…
— Швидше віршованим шоу. Шоу — це показ, це показ віршів. Вірші, які можна показати. Це мається на увазі. Показ віршів — це певний поетичний перформанс. Усе залежить від уваги публіки: якщо публіка уважно слухає, можна бавитися у це все.
— А як щодо літературної критики? Є вона в нас чи ні?
— Є. Є критика, просто зараз вона не є професією. І письменництво не є професією. З цього жити не можна. Не можна лише критикою займатися і мати з цього достатньо прибутків для життя. Критика — це навіть не захоплення, це додаткова професійна діяльність. Є Ігор Бондар-Терещенко, є Олександр Бойченко…. Ну, і я видав кілька критичних книжок. Скоро в мене вийде наступна книжка — це близько 60‑ти статей, які ніколи не друкувалися у книжковому форматі. Це передмови і післямови, відгуки на різних сайтах тощо. Але це все назбиралося приблизно за п’ять років. Інша річ, що ця критика не є, може, дуже глибокою, бо ми живемо в такому ринковому часі, і сенс критики не так розкрити таємниці твору, як зацікавити читачів, які ще не купили цієї книжки, що це варто прочитати. Якщо занадто влазити в герменевтичні аналізи, то це літературознавча прерогатива. Поки що літературознавство оплачується нашою державою. Це майже вища математика. І можна дозволити собі писати так, що тебе зрозуміють троє-четверо людей у всій Україні. Але критика не може бути для трьох-чотирьох людей, це була б повна дурниця. Критик повинен мати легкий стиль і, безумовно, повинен знати, про що він пише, багато читати. На Заході серйозні видання, в Америці, наприклад, мають професійних критиків. Тобто є додатки до відомих газет, The New York Times, скажімо, і туди видавництва надсилають книжки. Зрозуміло, що критик не повинен це все аналізувати, але він собі вже вибирає. Наші ж видавці халявлять, вони думають, що критиків багато і вони повинні самі купувати книжки. От я працюю в Інституті Івана Франка і не пам’ятаю, щоб там був такий момент, щоб якесь видавництво прислало нам книжки на рецензію. А в нас є критичний відділ, Ігор Котик там працює, він, власне, тільки критикою і займається. Це в місяць можна заробити від 500 до 1000 грн, якщо, звісно, ще й чимось іншим займатися, не лише критикою.— Розкажіть якусь цікаву історію про Юрія Андруховича…
— Андрухович реальний і Андрухович на рівні іміджу — це абсолютно два різних Андруховичі. Ну, про того, іншого Андруховича: колись я був свідком, як Юрко сідав у тролейбус і встиг тільки просунути голову, як клацнули двері. І голова була всередині тролейбуса, а решта назовні. І тролейбус почав їхати… І я його врятував (Сміється).
— Яким чином?
— Зупинивши тролейбус. Я був у тролейбусі, а Юрко заходив за мною. Коли я помітив, що лише частина Юрка у тролейбусі, я гукнув водієві, аби він зупинив тролейбус. (Сміється).
— Чи знаєте Ви таку українську народну пісню «А я рак-неборак»?
— Ні, не чув. Знаю лише приповідку: «А я рак- неборак, як ущипну — буде знак». (Сміється.)
Бесіду вела Наталія КОВАЛЬ