Квартиру, де живе такий малюк, одразу впізнаєш. Дверцята всіх шафок зазвичай перев’язані мотузками або відсутні зовсім, а предмети, що б’ються, мнуться і рвуться, підняті на недосяжну для дитини висоту. Там ніхто не дивується, якщо тато вранці не може знайти свого черевика, бо син грав із ним у машинки, а мама … А мама звикла до всього, почувши галас у сусідній кімнаті, не мчиться туди стрімголов, а спокійно аналізує: «Реве? – Не реве! Значить, не забився, а решта – дрібниці».
Діти пізнають і досліджують навколишній світ. Але деякі роблять це так активно, що їхні батьки починають хвилюватися: «А чи все з ними гаразд?»
Дорогі батьки, не хвилюйтеся! Фахівці стверджують: з вашими малюками все гаразд. Їхня «непосидючість» – лише особливість організму (така ж як, наприклад, кучерики або кирпатий носик). До речі, надто слухняна дитина також не дуже добре. Дитина повинна бігати, стрибати, скрізь пхати свого носика і ставити мільйон запитань. Але все має бути в міру. Гіперактивна дитина не здатна сама зупинитися, якщо втомилась, її необхідно тримати в руках у прямому розумінні слова.
Існує помилкова думка, що гіперактивність – наслідок батьківських помилок. Насправді це особливість нервової системи дитини, що медичною мовою називається «Синдром дефіциту уваги з гіперактивністю» (СДУГ). Це серйозна соціальна проблема, бо зустрічається у багатьох дітей і дуже заважає їхній соціальній адаптації. Також, відомо, що діти, які страждають на СДУГ, входять до групи ризику з розвитку алкоголізму і наркоманії. До речі, СДУГ зустрічається у хлопчиків в 4-5 разів частіше, ніж у дівчаток. Неспокійні рухи, легко відволікається на сторонні подразники, не може дочекатися своєї черги під час гри, на уроці багато розмовляє, ставить безліч запитань, але не може дочекатися відповіді, погано спить, чує, що до нього звертаються, але не реагує, не може тихо, спокійно грати – це симптоми гіперактивних дітей.
Що ж робити з нашими “особливими” дітьми?
- Сприймайте дитину такою, якою вона є. Рухова активність – її природна потреба. І якщо малюка цього позбавити, то сповільниться його розвиток.
- Не намагайтеся керувати дитиною за допомогою крику і сили. Виражаючи протест проти примусу, малюк може стати некерованим.
- Спостерігаючи за своєю дитиною, ви переконаєтеся: вона сіє навколо хаос не з любові до руйнувань. Просто їй цікаво дізнатися, з яким звуком падає книжка, злітаючи з полиці, випробувати свою силу, ламаючи машинку, відчути, як кришиться яєчна шкарлупа під її міцними пальчиками. А тікати під верескливе мамине “Зупинися негайно!” – це захоплива гра!
Пам’ятайте: гіперактивні діти швидко збуджуються. Тому істеричні нотки у вашому голосі: “Поклади негайно, кому сказала, такий-сякий!” ще більше активізує їх. Краще сказати: “Це ніж, він гострий, тому маленьким дітям ножа брати не можна – ним можна боляче порізатися”. А коли їй дуже захочеться поцупити ніж, вона обережно візьме його і простягне мамі: “На, дивись, я не взяв, я просто віддаю тобі, мамо”.
- Від “забороненого” заняття намагайтеся відволікати дитину не менш цікавим, але більш безпечним. З кубиків, до речі, виходять гарні пірамідки, з подушок – затишний будиночок для зайчика.
- Таким діткам особливо необхідні спокійні ігри. Не забувайте читати дітям книжки та обговорювати їх: “Цей ведмедик великий. А цей який? У вовка гострі зубки. А в тебе є зубки?”
- Намагайтеся, щоб малюк якомога менше дивився телевізор. Влаштуйте експеримент – проведіть день, не включаючи “електронного друга”. І ви помітите, що не тільки дитина, а й ви були більш врівноважені та спокійні.
І ще. Змиріться з розбитими колінами. Цього не уникнути, якщо дитина свого часу навчилася не ходити, а бігати. Не треба при кожному падінні голосно ойкати і кидатися на допомогу, краще просто сказати: «Нічого, буває. Витри ручки, і подивімося, за що ти зачепився».
Досвід мами-непосидька
Дмитрик підбіг до ганку. – Ой, тримайте! – злякалися навколишні. Малюк заліз на сходинки, підбіг до краю і спритно зістрибнув на травичку. – Стри-бок! – прокоментував він. – Фух! Ох! – тільки й сказали глядачі-перехожі.
Я не хвилювалася, бо знала: син давно засвоїв цю вправу. Звісно, іноді його «стри-бок» виходив дупкою на траву, тоді він витрушував ручки і біг далі. Але сьогодні ганок схожий, але трохи вищий, а внизу – асфальт. Я була готова кинутися на допомогу, коли Дмитрик раптом загальмував і простягнув ручку, ніби кажучи: “Допоможи, мені самому не впоратися”.
***
Дмитрик поліз під ліжко за м’ячиком і застряг. Плаче, але вперто повзе. Намагаюся витягти його, він відштовхує мою руку і кричить “Сям” (сам). Що ж, завзятість у досягненні мети – відмінна риса характеру! Я повторюю собі це щодня, коли мій маленький незалежний чоловік бажає робити самостійно те, що йому поки що не під силу.
***
Телефонний дзвінок змусив мене відірватися від улюбленого серіалу. І коли через десять хвилин, надавши мамі повний звіт про здоров’я її онуків, я поклала трубку, на екрані телевізора вже були титри. Зітхнувши, я звичним рухом потяглася за пультом, але на столі його не вже було … не було і під столом, і під ліжком і під книжковою шафою. Головний і єдиний підозрюваний у скоєнні загадкового викрадення півторарічний хлопчик із цікавістю спостерігав за моєю “фізкультурою”. На всі прохання показати, куди він поклав цей безцінний предмет, відповідав лаконічно: “Бах”. Мобілізація родичів і прочісування квартири результатів не дали. Пульт ми знайшли лише через кілька місяців, коли пересували меблі.
Як реагувати на таку дитину?
По-перше, що треба зрозуміти – це ваша дитина, і любіть її такою, яка вона є! Пам’ятайте, що дитина не винна, вона просто не може по-іншому, і наше завдання – їй допомогти. Допоможіть їй контролювати своє тіло й емоції. Дитина повинна чимало часу гуляти на вулиці, де в неї буде можливість «випустити пар». Заняття спортом – це майже панацея для таких дітей. Такими дітьми треба постійно займатися, працювати з ними. Це титанічна праця, але якщо цього не робити, дитині буде дуже важко, і в садочку, і в школі, де вона повинна сидіти на одному місці 45 хвилин 4-5 уроків. А ще такі діти дуже дратують навколишніх, починаючи з матусь на майданчику, вихователів, а найбільше вчителів.
Лаяти дитину, що страждає на СДУГ, за гіперактивність не лише марно, але і шкідливо. Дитину можна лише критикувати. Необхідно давати позитивну оцінку особи дитини і негативну – її вчинкам, наприклад: «Ти хороший хлопчик, але зараз ти робиш неправильно (конкретно треба сказати, що він робить погано), треба поводитися так…» Не порівнюйте свою дитину з іншими: «Олег хороший, а ти поганий». Ви повинні знайти до свого малюка підхід через похвалу, підтримку і любов. До речі, дуже часто гіперактивні діти володіють неординарними здібностями. Тому, якщо ви зможете розгледіти талант вашої дитини і скерувати його в потрібне русло, хто знає, можливо, вона буде відома на весь світ.