Можемо скільки завгодно критикувати систему освіти, але достеменно знаємо — в наших школах працює багато талановитих учителів. З одним із них нам випала нагода зустрітися напередодні Нового року. Пауль Пшеничка —викладач фізики й астрономії Чернівецького міського ліцею №1 математичного та економічного профілів, у 2004 р. визнаний найкращим учителем фізики світу, за версією Intel , заслужений учитель України, почесний член Лондонського інституту фізики, президент Чернівецького молодіжного наукового товариства “Квазар”, один із засновників методу проектно-орієнтованого навчання у школах. Виступав із лекціями у Гарвардському університеті, Московському державному університеті, вишах Австрії. Брав участь у дискусіях в Аргонській національній лабораторії (США). Його ім’ям лабораторія Лінкольна (США) назвала астероїд. — Чернівецька команда юних фізиків, керівником якої ви є, посіла третє місце на Всеукраїнському турнірі. Вітаємо з перемогою! Серед ваших учнів багато відомих людей. Після закінчення школи ваші вихованці викладають у Гарварді, працюють у провідних наукових центрах США, Німеччини, Швейцарії, Голландії, Франції. Але якщо говорити не про ваш конкретний випадок, а взагалі, — чи готує наша школа до успіху? — Ну що значить “багато відомих людей серед випускників”? Вони просто добрі фахівці, це видно хоча б з огляду на те, де ці люди працюють або навчаються. Є дуже цікаві особистості. І такими вони були ще у школі. Якщо в школі є бодай один вчитель, якого дитина поважає і готова брати приклад, і хоча б один улюблений предмет, це забезпечує цій дитині успішність у подальшому житті. — Яка роль учителя в добу Інтернету? — Це вражаюче: сьогодні людина має доступ до колосальних освітніх ресурсів в Інтернеті і можливості навчатися самостійно. Але я помітив, що, може, один із сотні працюватиме самостійно. Решта все-таки потребує наставника і спілкування з однодумцями. Чому футбольні команди, які складаються з чудових гравців, потребують тренера? Бо, залежно від того, наскільки професійним він буде, команда може стати гіршою або кращою. Так само і з учителем. Але його роль змінилася. Він тепер має бути не так носієм інформації, як тренером. Це дуже важливо — підказати дитині правильний напрям її розвитку. Якщо ж учитель претендує на роль істини в останній інстанції, то це не дуже добре. Педагог справді повинен добре знати свій предмет, але він має й показувати дітям, звідки іще можна черпати інформацію. Скажімо, на уроках фізики можна демонструвати різні експерименти, розповідати про вражаючі наукові досягнення. Треба вносити певний творчий дух у викладання. — Ви один із засновників методу проектно-орієнтованого навчання у школах. У чому його суть? — Мій метод підходить для позакласного навчання, а на уроках треба запалити дітей, показати драму наукових ідей, викликати в учнів захоплення процесом творення нового. Сказати: а подивись, ось це явище не дуже зрозуміле. Спробуй зробити сам цей дослід, може в тебе вийде краще. Після уроків допитливого учня можна проконсультувати, домовитися з якоюсь науковою лабораторією, щоб його взяли до себе фахівці, щось показали чи дали можливість попрацювати на установці. Метод відомий, я нічого нового не придумав. Просто в мене учні роблять дуже багато проектів. Проект — це наукова проблема, над якою дитина працює під керівництвом наукового керівника. Робота над серйозним проектом забирає багато часу. Буває, діти і рік, і два працюють над якоюсь проблемою. Але я організував це так, щоб вони одне одному допомагали. Скажімо, учні старших класів допомагають молодшим, а студенти допомагають старшокласникам. Аспіранти й науковці консультують, керують або дають експертну оцінку. Це працює як інститут чи академія. — Мова йде про створене вами молодіжне наукове товариство (МНТ) “Квазар”? —Так. Товариство розпочало активну діяльність у 1991 р. і задумане як прообраз школи, в якій немає класів, уроків, оцінок, іспитів і термінів закінчення. Ми залучаємо учнів шкіл, ліцеїв та гімназій, починаючи з віку 13—14 років, до роботи над науковими проектами, беремо участь у національних та міжнародних наукових конференціях і проектах. Учні проходять через систему спецкурсів та семінарів, втягуються у вирішення простих, а потім дедалі складніших проблем, учаться оформлювати свої рішення як наукові роботи, виступати з ними на наукових конференціях і залишаються надалі, за бажання, в Товаристві, де б і ким вони не були, активно допомагаючи молодшим членам МНТ й одне одному у виконанні наукових робіт, читають лекції, ведуть спецкурси, семінари та літні школи, надають консультації. Члени МНТ (бо ними можна залишатися й після закінчення школи) навчаються або працюють в Україні, Росії, Канаді, Голландії, Чехії, США, Ізраїлі, Англії, Німеччині, Норвегії, Данії, Австрії, Франції, Швейцарії, Китаї, зокрема в таких відомих вишах і лабораторіях, як ЧНУ, КНУ, КПІ, МФТІ, ФПІ (Цюріх), інститут Макса Дельбрюка, Принстонському університеті, університетах Берклі та Солт-Лейк-Сіті. Є чим пишатися. — Але загалом наша природнича освіта у кризовому стані. — Природнича освіта у Радянському Союзі традиційно була сильною. Вона занепадає, бо її занедбали. І тепер маємо дуже великі проблеми з набором на технічні спеціальності. Якщо так триватиме й далі, скоро в нас не буде добре підготовлених інженерних кадрів. Я працюю в ліцеї, одним із профілів якого з самого початку є фізико-математичний. Проте років 10 тому слово “фізика” з назви викинули, побоюючись, що ця складна для вивчення дисципліна відлякуватиме потенційних економістів чи юристів. Він став ліцеєм математичного й економічного профілів. Перекіс відбувся дуже серйозний. Якщо раніше у нас точні й технічні науки були на висоті, то тепер на висоті ті спеціальності, котрі приносять більше грошей. Але економісти чи юристи не побудують ні атомних станцій, ні нових комп’ютерів. Років через 10 криза природничої освіти дуже дасться взнаки. Де ми потім братимемо таких спеціалістів? До прикладу, у США приїздить щороку приблизно 600 тисяч студентів з інших країн. Багаті Штати качають інтелектуальні ресурси з усього світу. А ми, навпаки, віддаємо своє за безцінь. Молоді талановиті їдуть за кордон, бо вони не знаходять собі тут застосування. Особливо це стосується природничих наук, таких як фізика, хімія, біологія. — Багато ваших учнів виїхало за кордон? —Так. Але їх багато й тут. Деякі мої учні повернулися із-за кордону. Вони там мали роботу, були непогано влаштовані, та все ж захотіли додому. Прижитися на чужині не кожен може. Навіть якщо там дуже добрі перспективи. Але такі випадки, звісно, рідкість. — Ви працюєте у школі багато років, — за партами сидять уже діти ваших учнів. Що вас тут тримає? — Мені подобається ця робота, і мені не важко працювати. Уроки в нас проходять весело й приємно. Багато працюємо з дітьми і після уроків. Вони готові сидіти в школі до ночі. Моїх учнів цікавлять не лише фізика та астрономія, а й багато інших питань. Ми можемо поговорити на будь які-теми. У мене дуже хороші учні. Вони небайдужі, допитливі, працюють з ентузіазмом. Рідкісне явище, але так повинно бути. Для моїх учнів курс фізики — живий. Це не лише те, що написано в підручнику. Ви знаєте, якщо викладач не має такої зацікавленої творчої аудиторії , то в нього пропадає взагалі охота працювати. Коли ти просто приходиш і відчитуєш своє — це жахливо. — Але створити таку аудиторію — це в руках учителя. Наша школа більше націлена на зубріння і менше вчить думати. Ви з цим згодні? — Так, певною мірою згоден. Але деякі речі треба вивчити, їх треба дуже добре запам’ятати, бо інакше не буде бази, на якій людина будуватиме далі свою роботу. Але потрібно це робити з розумом. Скажімо, є учні, які погано сприймають матеріал на уроці, — дитина сидить, слухає і не встигає завчити. Їй треба дати якесь завдання додому, потім допомогти із ним впоратися, щоб дитина “не випала” з процесу. На уроці іноді щось конспектуємо, але є діти, які не можуть одночасно конспектувати й слухати. Я їм дозволяю тільки слухати, а конспектувати підручник удома. Є діти, які так пишуть у зошиті, що й самі потім не можуть прочитати . Я на це не звертаю уваги. Головне, щоб вони із захопленням ставилися до всього цього, розуміли, слухали, реагували. Уроки проводжу в інтерактивному режимі — так, щоб діти змогли не лише послухати, а й розповісти що-небудь своє. Минулого тижня, наприклад, приходить на урок дівчинка й каже: у мене є відео, можна його показати? Будь ласка, вперед. Вона підібрала цікаве відео саме до тієї теми, яку ми проходили. За будь-яку творчу ініціативу я ставлю дуже високі бали, щоб діти тішилися і надалі активно брали участь в уроці, а не приходили й чекали, поки вчитель їм усе розжує. На жаль, багато дітей саме так ставляться до процесу навчання — чекають, поки їм абсолютно все роз’яснять на уроці. — Школярі дуже перевантажені. А ви багато задаєте додому? — Багато, але диференційовано. Є параграф підручника, основне з нього потрібно законспектувати. Є вправи, задачі — їх треба зробити. Сильні учні які перемагають на олімпіадах, не хочуть розв’язувати прості задачі, тому задаю їм складніші. Вони із задоволенням розв’язують їх, але якщо когось десь і спіткає невдача, я їх оцінками не пресую. Ви правильно кажете, що діти у школі часто перевантажені. Але вони часто-густо перевантажені порожньою роботою. Візьмімо, наприклад, метод проектів. Не всі знають, що таке проект, тому дають дітям завдання зробити плакат, реферат, ще щось, називаючи це проектом. Така робота забирає у школярів дуже багато часу, а коефіцієнт корисної дії низенький. Адже проектної діяльності, наукового пошуку насправді немає. Ненормально, коли в десятому — одинадцятому класі школярі вивчають по 18 різних предметів на тиждень. Є предмети, які нічого дітям не дають. І це теж перевантаження. — Навчальні програми так само перевантажені. —Так, у них дуже багато зайвої інформації. Підручник з історії, як на мене, схожий на телефонний довідник — купа прізвищ і цифр. Його можна тільки зубрити. Тим часом краще було б викладати не просто історію, а аналітичну історію, не просто географію, а аналітичну географію. Щоб діти розуміли, чому й звідки все береться. Кращі вчителі так і роблять. Вони оживляють книжку, оживляють уроки, і тоді навчання йде легко. — Ви самі як захопилися фізикою? —У мене з раннього дитинства був потяг до техніки. Ще до того, як почати вивчати фізику, я відвідував авіамодельний гурток. Якось так сталося, що мені потрапили до рук дуже хороші книжки. Наприклад, “Електрика” Томсона, яку я у 7-му класі прочитав за тиждень, була ілюзія — що все зрозумів. У нашій сільській школі практично всі вчителі були ентузіастами, вони дуже самовіддано працювали. Ми мали добре обладнані лабораторії з фізики, хімії, біології, чудові майстерні. Тепер часто у місті таких нема. Ось так усе й почалося. — Оскільки наша зустріч відбувається перед Новим роком, хотілося б завершити розмову по-новорічному. Що б ви побажали нашій школі, колегам, учителям, учням, батькам? — Щастя, здоров’я, миру і злагоди насамперед. Колегам — побільше оптимізму, впевненості у собі й у важливості тієї справи, яку вони роблять. Вищої зарплати. А головне — задоволення від своєї праці. Учням — бути допитливими, наполегливіше вчитися, поважати своїх учителів. Бажаю кожному учневі знайти свого вчителя, так само як і вчителям — знайти своїх учнів. Батькам — успіхів своїх дітей, бо це для них найбільше щастя. А ще побажаю батькам знаходили більше часу для спілкування зі своїми дітьми.
За матеріалами сайту: http://gazeta.dt.ua
Пауль Пшеничка: оцінками не пресую
