– У чому полягає робота методиста у бібліотеці? Бо, в принципі, всі знають про те, хто такий бібліотекар, але чим займається методист для багатьох залишається загадкою.
Олена Люблянська
Олена Люблянська: Методист в традиційному розумінні – це людина, яка роз’яснює інструкції, пише якісь плани, звіти. Але ми трошки неправильні методисти, бо це в нас така рутина, як у хазяйки помити посуд. Ми маємо своє бачення того, якою повинна бути сучасна бібліотека, і ми маємо довести це, по-перше, своїм співробітникам – тільки тоді бібліотека зміниться, і, по-друге, людям, щоб вони зрозуміли, що бібліотека − не установа, яка видає книжки, що насправді ми центр громади, де вони можуть отримати різні послуги. Навіть ті, на які сама громада не очікує.
– Ви говорите, що маєте бачення сучасної бібліотеки. Якою вона є у вашому розумінні та наскільки цей образ співпадає з тим, що є на сьогоднішній день?
Тетяна Кущук
Тетяна Кущук: Нам пощастило, що ми знаходимося в центрі України, ми постійно в русі. Але маленькі міста теж можуть працювати і показувати приклад. Кожна бібліотека має бути з якоюсь родзинкою, бути особливою. І коли ми зараз говоримо про коворкінги, де все зав’язано на комерції, бібліотека сьогодні має бути безоплатною. Будь-які нововведення повинні одразу впроваджуватися в бібліотеках. Багато колег кажуть: «Нас цього не вчили, чому ми маємо бути такими?» Ні, дорогенькі, ми сьогодні живемо в новий час, і якщо змінюється підхід стоматолога, перукаря, навіть спеціаліста, який нігті нарощує, то і бібліотека має змінюватися. Наприклад, я в своїй бібліотеці всім вуха проговорила, що тиші бути не повинно. Якщо приходить дитина і каже: «У мене сьогодні чудовий настрій, можна я вам тут колесо покручу?», ми все це їй влаштовуємо, тому що завтра це буде потенційний учасник наших заходів.
Олена Люблянська: Ми – і користувачі, і працівники − повинні зрозуміти, що бібліотека – це сфера обслуговування. Як клієнти ми можемо прийти у крамницю і щось своє там вимагати. Так само і з бібліотекою. Ми повинні розуміти, що бібліотека існує на наші гроші, на наші податки, і ми маємо як клієнти вимагати, щоб пропоновані послуги задовольняли наші потреби. І бібліотекар, в свою чергу, повинен розуміти, що він існує не для того, щоб виконувати інструкції, плани, накази, а для того, щоб виконувати потреби громади.
Тетяна Кущук: Без творчості сьогодні ніяк не може бути, треба вигадувати якісь нові послуги. Читачі в нас дуже сучасні, дуже розумні. І просто дати книжку, відмахнутися від них і далі лускати зернята чи читати журнал вже не вийде.
– Наскільки великі зміни наразі може принести до суспільства культура читання?
Тетяна Кущук: Річ у тім, що люди сьогодні мало читають – і це дуже велика проблема. Немає за що видавати книжки, в бібліотеках немає сучасної літератури. Колись моя колега дуже добре сказала: «Немає різниці, у якому форматі читати. Головне, щоб люди це взагалі робили». Коли бібліотекари починають стогнати, що немає друкованої книжки і люди не читають, потрібно шукати якусь альтернативу – електронні книжки, зустрічі з письменниками, літературні обговорення. Нарешті – якісь зустрічі, де люди навіть не маючи книжок можуть просто збиратися за інтересами і щось обговорювати. Культура читання має бути на першому місці, і держава наша має схаменутися і зрозуміти, що без культури не може бути розвитку нашого суспільства. Ми всі очікуємо змін на краще, бо має бути і поповнення книжок, має якось стабілізуватися зарплатня і має бути дофінансування.
Олена Люблянська: Мало хто уявляє як то насправді може бути, бо ми й досі прив’язані до тих термінів, які ввела ще Надія Костянтинівна Крупська – відвідування, книговидача та кількість читачів. Від цих показників ми отримуємо зарплатню і, відповідно, формуються штати бібліотек.
– Наскільки досвід колег з України та світу впливає на роботу у ваших закладах?
Олена Люблянська: Наші професійні подорожі – це не завжди подорожі бібліотеками. Як казав Стів Джобс, креативність – це не те нове, що ти сам придумав, це коли ти взяв дві різні речі і з них, уже відомих, зробив щось нове. Тобто ми бачимо приклади і в бізнесі, і в освіті, і в книжках – і потім ми це якось трансформуємо до своєї бібліотеки. Щоб це було на потребу людей, щоб бібліотека була цікава людям, і щоб власне бібліотекару і методисту було цікаво працювати.
Тетяна Кущук: Взагалі, ті методисти, які не просто працюють по інструкції, вони всі зі своїми тарганами – шалені трошки. Але вони мають бути такими. Бо якщо це буде якась законсервована банка, то все – бібліотеці гаплик. Ми бродили маленькими двориками Львова і побачили на стіні надпис: «Дочитуйте книжки». От ми щось таке вловлюємо і одразу в нас в голові генеруються якісь ідеї. Ми отримуємо позитивний досвід, який можна потім десь поширювати. Про бібліотекарів завжди думають, що вони сірі миші. А насправді ми птахи щастя.
– Чи може бібліотека зблизити людей?
Олена Люблянська: Я може не дуже зручні речі скажу, але бібліотека завжди була для людей, яким чогось не вистачає в житті. Хто йде в інтернет-центр в бібліотеці? Той, в кого немає вдома комп’ютера. Хто йде за книжкою? Той, хто не може її купити. Пенсіонери – це наша аудиторія. Діти – це наша аудиторія. Це та аудиторія, з якою нам і легко, і складно працювати, але бібліотека для них є якоюсь віддушиною, де вони можуть реалізувати себе, знайти підтвердження власним думкам у книжках, просто поспілкуватися з бібліотекаром. А на селі це взагалі майже єдине місце, де можна прийти і просто порозмовляти з людиною.
Наприклад, вимушені переселенці втратили джерело спілкування, випали зі спільноти, з життя. І знайти знову друзів можна саме в бібліотеці. Бо тут є клуби, є книжки, є люди, з якими можна спілкуватися, знайти якісь точки дотику. Можна просто зайти до бібліотеки і запитати, де у цьому населеному пункті поліклініка. Можна запитати у бібліотекара, до якого перукаря чи стоматолога піти. Бо люди, які переїжджають, не знають жодних особливостей місцевості.
Тетяна Кущук: В нас Бердичів – місто чотирьох культур. Той ходить до синагоги, інший до католицької церкви, цей – до православної. Де ми можемо їх згуртувати? Звісно, в бібліотеці. Тому ми намагаємося робити масові заходи, куди запрошуємо представників різних культур, де б вони могли спілкуватися.
Олена Люблянська: Допоки ми не будемо спілкуватися, допоки ми не будемо питати думку людини, ми не знайдемо примирення.
– Але наразі є ще й інша аудиторія – люди, які не ходять до бібліотек. Коли спілкування переважно стає віртуальним, коли майже всі на вулицях ходить у навушниках, як донести цей посил?
Тетяна Кущук: Звісно, є аудиторія, яка не ходить в бібліотеку. Але хочу навести такий приклад. Дуже часто у нас в бібліотеці проходять якісь жіночі зустрічі. І от ми через особисті зв’язки, через ВКонтакті, через Facebook шукали молодих дівчат. Зібрали аудиторію від 22 до 40. Потім я вже десь через місяць почула враження: «Ми думали, що це якась секта буде». Але коли вони прийшли і ми в них запитали, чого вони раніше не відвідували бібліотеку, вони відповідали: «Ми не знали, що у вас тут так цікаво». Проблема бібліотекарів ще у тому, що вони іноді роблять все класно, але не встигають рекламувати свої послуги. Бібліотекам треба наразі використовувати все, у тому числі і соцмережи. Після цього ті люди, які не ходили в бібліотеку, нема-нема і зайдуть: «А у вас тут нема чогось цікавого?» Все – ми згуртовуємо громаду. В нас ще були такі випадки, що завдяки дітям, яких ми залучили зі шкіл, мами, котрі під’їжджають і забирають дітей на супермашинах, почали з дітьми приходити у бібліотеку, дивитися, що вони роблять – і дякувати. Тобто можна притягнути цю категорію, яка не ходить, тільки до кожного треба шукати підхід.
Так само було, коли мій малий лежав у лікарні. Я бачила, що в палаті було дев’ятеро хлопців і вони то музику слухали, то тріпалися. Одного разу я взяла торбу книжок і принесла їм. В мене навіть є фото − всі хлопці в палаті лежали і читали. Після цього ми написали проект, виграли грант і почали ходити в лікарню, проводити лялькові вистави, розносити книжки, журнали. Тобто можна знайти аудиторію, навіть якщо вона неохоплена. Треба тільки захотіти. І мати божевільного методиста.
– Яким ви бачите майбутнє бібліотек? До якої форми вона має, на вашу думку, перетворитися?
Тетяна Кущук: Я не можу поки погодитися, що бібліотека має бути без бібліотекара, коли все автоматизовано, як можна побачити в Європі. Я це абсолютно не сприймаю. Обов’язково має бути бібліотекар, як би він там себе не позиціонував – менеджер культури чи ще якось. Єдине прохання, щоб були сучасні книжки, яких дуже не вистачає. І от дуже грає роль інтер’єр бібліотек. Тому що, коли оця совдепівщина переважає, власне письменники чи митці не хочуть приходити.
Олена Люблянська: Я вважаю, що сучасна бібліотека має бути відкритим простором. І я може скажу крамольну річ, але бібліотека повинна бути без читацького залу. Це атавізм. Людина має читати там, де їй зручно. Але я маю на увазі масові бібліотеки. Звісно, стародруки чи фоліанти повинні бути збережені, бо це історична спадщина. Втім треба забути такий термін як збереженість фонду. Ми повинні працювати не для того, щоб вберегти книжку, яка має стотисячний тираж. Якщо ми будемо зберігати її тридцять років, але ніхто її не візьме, то нащо вона потрібна? Ми повинні працювати для того, щоб цю книжку читали. Як казала Катерина Генієва (гендиректор Всеросійської бібліотеки іноземної літератури. – Platfor.ma), яку один з колег назвав «бібліотечною Майєю Плісецькою»: «Книжки крадуть, але тішить, що їх хоча б прочитають».
Тетяна Кущук: В світі наразі є дуже популярний термін: третє місце. Кафе рвуть його до себе, театри, кінотеатри, музеї… А може саме бібліотека має бути тим третім місцем, куди людина спішить після роботи і хоче побути там замість дому. Третє місце – де хочеться зустрічатися, де затишно, цікаво, зручно. Ми маємо бути цим місцем, і головний месседж – безкоштовним. Ми дійсно можемо це зробити.
За матеріалами з сайту: projects.platfor.ma