Коли згадується прізвище Грабовського, то в пам’яті спливають рядки «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» відомої поезії «Швачка». Дехто може навіть пригадати, що автор цього вірша помер у Тобольську в 1902 році, куди його заслали за революційну діяльність. Але мало хто знає, що саме там, у Тобольську, за рік до смерті, у нього народився син Борис, який створив першу у світі систему електронного телебачення.
У свої 22 роки Борис Грабовський винайшов кадотний акумулятор, на основі якого створив електронний телепередавач. У 1928 році Грабовському вперше вдалося передати й отримати на екрані телезображення в русі. Серед інших його цікавих винаходів були рушниця, куля якої мала швидкість 4 тисячі метрів за секунду, окуляри для незрячих, малолітражний гелікоптер, трикрилий планер. Він також запатентував ідею отримання катодного променя.
Але про життя й винаходи українського дослідника через радянські спецслужби досить довго ніхто не знав. Більш того, НКВС викрав у Грабовського ідею створення електронного телебачення, і винахід приписувався російському емігранту Володимиру Зварикіну.
Винаходи родом із дитинства
Життя Бориса Грабовського схоже на захопливий роман. Народився Борис за рік до смерті батька, 26 травня 1901 року. Батько майбутнього винахідника Павло Грабовський познайомився з майбутньою дружиною революціонеркою Анастасією Лук’яновою в Тобольську, куди жінку було заслано на п’ять років. Там до неї став залицятися одружений жандармський чин. Щоб захистити дівчину від хтивих домагань, Павло Грабовський одружився на ній.
Цей фіктивний шлюб приніс родині сімейне щастя… та сина Бориса, якого поет назвав на честь давнього знайомого, автора «Словника української мови», письменника Бориса Грінченка. Наприкінці листопада 1902 року Павло Арсенович написав останній лист своєму другу: «Стрінете мого маленького сина, так допоможіть йому прибитися до якогось щиро українського гурту. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу». Борис Грінченко одержав листа після того, як поет уже помер.
Тоді Борису було лише півтора роки. Після смерті чоловіка Анастасія переїхала із сином до Одеси. А з п’ятирічного віку хлопчик жив у Харкові. Там його вихованням зай- малася бабуся. Мати активно брала участь в опозиційних виступах проти самодержавного режиму. Через це родину часто переслідували.
Уже змалечку Борис знав, що таке зброя. У 6 років мати навчила сина стріляти з револьвера «Смітвесон», а в 10 років — із «вінчестера». Завдяки цим «недитячим» захопленням уже дорослий Борис Грабовський винайшов гвинтівку, швидкість кулі якої становила 4 тисячі метрів за секунду.
Ще один винахід родом із дитинства хлопчика — апарат для незрячих, який Борис створив у 26 років.«Цих людей я бачив щодня, бо ми жили поряд із артіллю незрячих. Я хлопчиком дуже любив запускати феєрверки. Помітив, що люди хоч і не бачать, але голови піднімають на світло. Незрячі мені пояснили, що вони можуть трохи бачити світло шкірою чола, ніби мають третє око. Я згодом винайшов окуляри, які їм дозволяли бачити силует», — згадував Борис Грабовський.
Після смерті бабусі 14-річний Борис потрапив до киргизького міста Токмак, куди переїхала Анастасія Грабовська, щоб уникнути в’язниці та врятувати сина від повного сирітства. Тут Грабовський закінчив партшколу, після чого вступив добровольцем до Червоної армії, де служив спочатку у першій легкій туркестанській батареї, а згодом — у складі частин особливого призначення. Однак уже тоді він почав віддавати перевагу науці.
Спраглого до знань хлопця артилериста у 1922 році направили на навчання у дворічну ташкентську спецшколу, де він захопився фізикою. Згодом Борис вступив на підготовчий курс Ташкентського університету, одночасно працюючи там лаборантом.
Тут до рук студента випадково потрапили публікації про досліди із передачі зображення на відстань, які здійснив ще в травні 1911 року професор Петербурзького технологічного інституту Борис Розінг — «електричну телескопію». Борису Розінгу вдалося створити першу у світі електронно-променеву приймальну трубку — прообраз сучасного кінескопа. От тільки телезображенням на ньому стали всього-на-всього… чотири паралельні лінії.
Після цього Грабовському було вже не до навчання. Юнак зайнявся ідеєю створення приладу для передачі по радіо рухомого зображення. Увесь свій вільний час Борис присвячував роботі над винаходом.
Батько — каторжанин, дружина — мільйонерка
Невдовзі Борис зрозумів, що його знань замало. На запрошення рідної тітки 24-річний юнак переїхав до Саратова. Там спільно з викладачем математики та фізики Миколою Піскуновим та інженером-електри- ком Віктором Поповим молодий науковець створює перший проект —
«радіотелефот» (телевізійна уста- новка).
У 1925 році винахідники зустрілися з відомим професором Борисом Розінгом. Той заявив, що ідея, втілена в життя, на голову вища від його власної. «Трубка Розінга» містила механічний передавач і електронний приймач, а «радіотелефот» був повністю електронним. Практично відразу Розінг допоміг Грабовському запатентувати його винахід — патент № 5592 міжнародного зразка було видано в серпні 1925 року.
Того ж року спеціальна комісія прийняла рішення вважати винахід «доцільним» і виділити кошти на подальший його розвиток. Винахідники отримали можливість продовжити дослідження в Москві й Ленінграді.
Завдання на виготовлення діючого макета телевізійної установки отримав Ленінградський завод «Світлана». Однак відведених на практичне втілення ідеї трьох місяців виявилося замало: апарат не запрацював, і комісія вчених поставила хрест на винаході.
У цей важкий для Бориса Грабовського період розрадою для нього стала зустріч із майбутньою дружиною — Лідою Жигуновою, яку професор Розінг запросив як друкарку для підготовки заявки на патент.
Ліда Жигунова була донькою колишнього мільйонера, відомого петербурзького архітектора Олексія Жигунова. Але під час знайомства з винахідником вона була вже круглою сиротою і опікувалася молодшими братами й сестрами. Також Ліда хворіла на сухоти — невиліковну на той час недугу.
Одружившись на друкарці Розінга, Грабовський переїхав до Саратова. Та невдовзі стає зрозуміло, що через клімат та особливу увагу спецорганів до вже злиденної доньки мільйонера Ліді в цьому місті не вижити. Тому родина разом із молодшими братами й сестрами дружини переїхала до сонячного Ташкенту.
Річ тонка і… розбита
У Ташкенті Борис Грабовський далі працював над винаходом. Лабораторією слугувала стара стайня на обійсті, яке винайняла сім’я. Допомагав у цій справі Грабовському лаборант науково-технічної станції радіоустановок Іван Бєлянський.
Невдовзі друзям-однодумцям вдалося переконати в реальності й перспективності своєї ідеї голову Центрального виконавчого комітету Узбекистану Юлдаша Ахунбабаєва та керівників багатьох місцевих підприємств, які допомагали виготовляти окремі вузли й деталі телефота. За сприяння професора Розінга на ленінградському заводі «Світлана» втілено в метал і скло винахід Грабовського — першу в світі електронну передавальну трубку, що стала прототипом сучасних телекамер.
За два роки, у 1928 році, Грабовський домігся свого: на маленькому екранчику розміром усього 12 квадратних сантиметрів уперше з’явилося рухоме зображення, яким стала… рука Ліди Грабовської і її силует. Учасником експерименту був технік-лаборант Костянтин Слєвіцький.
Подія, яку згадував Слєвіцький, відбулася 26 червня, коли комісії на чолі з професором Златоврацьким офіційно продемонстрували роботу приладу. За два тижні вже всі охочі могли ознайомитися з цим дивом, встановленим для загального огляду біля кінотеатру «Хіва». На мініатюрному екрані чітко відображалося усе, що потрапляло в об’єктив розміщеної за кілька десятків метрів передавальної камери — від перехожих до трамвая, що проїжджав вулицею.
Та цілковитий тріумф винахідника, на жаль, обернувся катастрофою. Свої досягнення Борис Грабовський вирішив продемонструвати столичним винахідникам та інженерам. Грабовський дбайливо упакував телефот і переслав поштою до Москви. Але в столиці на винахідника чекало розчарування — від телефоту залишилися самі уламки битого скла й металу.
Невипадкові випадковості
Руйнування першого робочого зразка телефота прийнято вважати випадковістю, що сталася через низьку якість обслуговування пошти. Та мало хто знає, що доля людини, яка підтримала винахід Грабовського, Бориса Рогозіна, теж виявилася не зовсім щасливою. 8 лютого 1931 року вченого заарештували та засудили до трьох років таборів. Згодом, за офіційними даними, професор помер від крововиливу в мозок. Винаходи Грабовського не знайшли підтримки ні в наукових, ні у владних колах Радянського Союзу. Грабовського викликали в НКВС і суворо заборонили розробляти такі винаходами. У нього вилучили всю документацію, креслення, схеми з розрахунками та три томи рукописів «Енциклопедії телефотії».
У самого ж Грабовського начебто стався серйозний нервовий розлад. Останньою краплею після зруй- нованого телефота стала смерть дитини — грошей не вистачало навіть на похорон, тому батьки малюка поховали його в ящику від телефота. Після чого Грабовський назавжди забув про свій винахід. Рідні ж Грабовського свідчать, що назавжди забути про винахід йому «порадили» в Москві. Після цього Борис Грабовський вимушений був терміново тікати з Ташкента.
Нині це ще не підтверджені доку- ментами слова. Але, зважаючи на те, що виготовлена в Ленінграді передавальна трубка благополучно «доїхала» аж до Середньої Азії, а от для дбайливо упакованого винахідником апарата ця дорога у зворот- ному напрямку стала непосильною, спонукає до певних припущень.
Та мало кому відомо, що єдиний вці- лілий екземпляр передавальної електронно-променевої трубки, створеної за кресленнями Грабовського в 1927 році на заводі «Світлана», аж до січня 1965 року перебував в експозиції Центрального музею зв’язку ім. О. Попова в Ленінграді. Потім цей безцінний експонат якимось дивом загубився. Тому всі представлені в музеях «оригінали» цієї трубки — насправді копії, виготовлені в післявоєнний час.
У 1933 році родина Грабовських переїхала до Бішкеку. Там Борис знову став лаборантом у Середньоазіатському державному університеті.«Поховавши» своє минуле життя, Грабовський не відмовився від діяльності винахідника. Йому нале- жить концепція способу підводного зварювання, яку він обговорював з академіком Євгеном Патоном (українським ученим у галузі зварювання й мостобудування). Крім того, Борис Грабовський побудував трикрилий планер, невеликий гелiкоптер, апарат для допомоги в комунікації глухонімих і прилад, покликаний полегшити орієнтацію сліпих людей. Йому належать 12 патентів та авторських свідоцтв, а також понад 50 заявок на винахід. Під час листування із сином Євгена Патона Борисом (учений у галузі металургії, перший в історії Герой України) Грабовський написав п’єсу про свого батька — «Павло Грабовський». Ось тільки до ідеї свого «телефота» він так і не повернувся.
Після того, як Грабовський поїхав до Бішкеку, американці заявили про успіх у сфері телебачення. Стало відомо, що російський емігрант-білогвар- дієць Володимир Зварикін створив копію «телефота» Грабовського, після чого електронну систему телебачення запустили в масове виробництво. Сам Борис Грабовський дізнався про це випадково, читаючи в 60-х роках роман Мітчела Вілсона «Брат мій, ворог мій», де детально описано всі дослідження українського винахід- ника, навіть те, що стосувалося руки його дружини. Факти диверсії проти українського винахідника Бориса Грабовського і передання всього вилученого спецслужбам США підтверджено в держархівах Узбекистану. Варто зазначити, що неприємності з діючим радіотелефотом у Бориса Грабовського розпочалися після того, як військові дійшли висновку, що армії потрібна не електронна, а простіша для розуміння і стійка до «фізичних впливів» механічна телевізійна система.
Цілком імовірно, що винахід українця, оцінений як перспективний лише для використання в мирних цілях, міг потрапити на Захід не без сприяння радянських спецслужб. Варто нагадати, що вони активно працювали над створенням бізнесових структур, здатних служити легальним прикриттям для розвідувальної діяльності. Щоб відновити справедливість, Грабовський звернувся до ЦК Киргистану. Взявши книжку і патент, Грабовський поїхав до Москви. 20 листопада 1961 року в «Экономической газете» під заголовком «Правда про телебачення» автор писав, що Мітчел Вілсон спотворив історичну правду про створення електронного телебачення. Насправді його винайдено не в США, а в СРСР.Згодом у радянській пресі також оголосили, що першим винахідником електронного телебачення був не аме- риканець, а Борис Грабовський. Він ще у 1925—1928 роках на практиці втілив ідею електронного передавача рухомого зображення. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електротехніки ЄвгенАйсберіу французькомунауково- технічному журналі «Телевізіон» № 157 за 1965 рік писав: «Фактично стовідсоткову телевізійну систему, що використовує трубки з катодними променями, запропоновали ще 1925 року російські винахідники Б. П. Гра- бовський, В. І. Попов, М. Г. Піскунов… На жаль, чудовий винахід не оцінили гідно в роки, коли панувала механічна система телебачення»…
Те, що винахідником сучасного елек- тронного телебачення є українець Борис Грабовський, підтвердила і всесвітня організація з питань освіти, науки та культури ЮНЕСКО. У 1965 році Борису Грабовському надали почесне звання «Заслужений винахідник Узбекської РСР». Але13 січня наступного року серце Грабовського зупинилося.
У 1977 році, уже після смерті Грабовського (помер винахідник 13 січня 1966 року в Бішкеку, де його й поховано) в Ташкенті засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Там зібрано матеріали, експонати, чимало документів, листи… Є музей імені Бориса Грабовського і в селі Пушкар- ному (тепер Грабовському) Красно- пільського району Сумської області.
Отже, син видатного українського поета Павла Грабовського здійснив одне з найбільших відкриттів XX століття. Тож, вмикаючи телевізор, зга- дайте, що до цього дива причетний наш співвітчизник — Борис Грабовський.
Підготувала Анастасія БУГАЙЧУК