«За емоційним інтелектом — майбутнє України»
Катерина ЯСЬКО (32 роки) — психолог, едуколог, спеціаліст з освіти,
член громадської ради при МОН України, тренер для вчителів, психологів і волонтерів у сфері освіти. Має три вищі освіти за спеціальностями «Міжнародне право», «Міжнародний маркетинг» (MBA) та «Психологія» (зокрема «Нейропсихологія»), бізнес-освіту
отримала в Італії та Швеції. Володіє українською, російською,
англійською, італійською і французькою мовами. Вивчає литовську.
Катерина брала участь у волонтерських проектах ЮНІСЕФ, представляла дітей Європи та Середньої Азії на спеціальній сесії Організації Об’єднаних Націй. У 2015 році заснувала громадську організацію «Відкрита хата», яка займається розробкою та
освітніми семінарами й тренінговими заняттями для поліпшення
якості освіти у школах.
Катерина Ясько більш за все мріє, щоб Україна увійшла в топ-50 найщасливіших країн світу: «У 2015 році Україна знаходилася на 111‑му місці, зараз — на 123‑му. Далі вже нікуди. Я вірю, що, незважаючи на всі труднощі, економічну, політичну кризи та ві‑
йну, у нас прокинеться самоусвідомлення, ми станемо на шлях
емоційного та духовного розвитку, побудуємо нову спільноту, але вже на інших принципах — на принципах ненасильницького
спілкування та високого рівня емпатії. Це створить ту саму соціальну тканину, яка зможе зробити з цієї країни сильну і процвітаючу державу».
Традиційна система освіти вчить дітей читати, писати, логічно мислити і бути слухняними. Але мало хто приділяє увагу внутрішньому світу учнів — діти не знають, як правильно визначати емоції та керувати ними з користю для себе.
А це не менш важливо, ніж IQ. Американський дослідник Деніел Гоулман визначив, що успіх у житті залежить не лише від розумових здібностей, а й від емоційного інтелекту — здатності усвідомлювати та розуміти власні почуття й емоції. У цьому переконана й Катерина Ясько, відомий психолог-едуколог, член громадської ради при МОН та керівник освітнього центру «Відкрита хата». Також вона є експертом і тренером із розвитку емоційного інтелекту та самоусвідомлення для українських учителів і шкільних психологів. В ексклюзивному інтерв’ю Катерина Ясько розповіла нам, чому за емоційним інтелектом майбутнє України та як навчити дітей говорити про власні почуття.
— Одним із пріоритетів реформування української школи є розвиток та виховання успішної особистості, адаптованої до життя. Чого бракує сучасним дітям? Які навички та здібності приведуть їх до щастя та успіху?
— Діти є дзеркалом батьків, школи та соціуму. Тому не будемо про те, чого не вистачає нашим дітям, а почнемо з того, що не так з нами. Очевидно, що за рівнем нашої свідомості з погляду ціннісних парадигм мислення, навичок та компетенцій ми — не найпрогресивніша нація у світі. І відповідно діти є дзеркалом тієї соціальної
системи, у якій ми живемо і функціонуємо. Є такі поняття в теорії психології, як вертикальне та горизонтальне зростання. Горизонтальні
навички — це базові компетентності. Наприклад, говорити, читати, писати.
А є вертикальне зростання. Тут ідеться про парадигму мислення, цінності, риси характеру,
особистісні якості. Усе це формує життєвий контекст людини. Це неможливо
сформувати моралізаторством чи певними настановами. Якщо людина, яка виховує дитину, не живе тими цінностями, дитина не інтегрує.
Про важливість цінностей в освіті зараз дуже багато говорять. Чого не вистачає в нашій країні — це наукового підходу до цих концепцій. Ці речі вже давно вивчені психологами-позитивістами і концепція вертикального зростання активно впроваджується у закордонних школах. Нам варто було б запозичувати їхній досвід.
— Наприклад?
— Американські психологи-позитивісти Мартін Селігман і Кріс Пітерсон в результаті багаторічного дослідження змогли сформувати 24 сильні риси характеру та чесноти, які є універсальними для всіх людей. Серед них — любов, уміння відчувати та виражати вдячність, оптимізм, соціальний та емоційний інтелект, допитливість, щедрість тощо.
На основі цих досліджень сформовано табель характеру, який функціонує в багатьох
школах Заходу. Так можна відстежити динаміку розвитку дитини не лише за академічними
досягненнями та розумовими здібностями, а й спостерігати, як змінюється характер
учнів.
До того ж психологи довели, що від розвитку цих сильних рис характеру та чеснот залежить якість навчання дитини та загальний мікроклімат у класі і в школі. Дитина стає самостійною та відповідальною.
Тому сучасна освіта має базуватися на життєвих навичках, сильних рисах характеру, чеснотах і цінностях. Безумовно, українським учням потрібно поліпшувати знання
англійської мови. Вчити навичкам програмування. Адже це мова майбутнього.
Дуже потрібні життєві навички — уміння приготувати їсти, стежити за своєю гігієною, знати трошки більше про статеві відносини і пов’язані з ними захворювання та ризики. Тобто бути самостійними, уміти попіклуватися про себе.
— На початку літа «Відкрита хата» ініціювала проект «Соціальна інтеграція
через розвиток емоційного інтелекту і набуття навичок миротворення
у школах на Сході України». Звідки виникла ідея впровадження емоційного інтелекту в освітню систему нашої країни?
— На мою думку, реформа освіти не може не включати тих процесів і проблем, які існують
нині в Україні. Війна на Сході, інформаційна та гібридна війни, політична та економічна кризи… Усе це дуже сильно впливає на сприйняття і внутрішній світ кожної людини.
За результатами досліджень, у суспільстві збільшився рівень тривожності та конфліктності, схильність до агресії. Якщо у 2013 році Україна за міжнародним рейтингом щастя була на 87-му місці, то нині ми знаходимося серед країн на 123‑му.
Я впевнена, що розвиток емоційного інтелекту — це той єдиний вихід з ситуації, коли ми
без матеріальних важелів можемо впливати на наше благополуччя. До речі, глобальний звіт
щастя враховує багато суб’єктивних факторів, які позитивно впливають на життя людини.
Це рівень довіри, альтруїзм у суспільстві, уміння прийти на допомогу. На жаль, ці аспекти досить довго не враховувалися у системі виховання української освіти. Дітей у школах не навчають емоційній компетентності, не вчать екологічно висловлювати свої почуття, щоб бути почутими, не вчать комунікувати без маніпуляцій і ненасильницьким шляхом. А це дуже важливі навички.
Тому ми запропонувати вчителям і дітям зі Сходу України навчитися основам емоційного інтелекту, і подивитися як це вплине на їхнє иття. Цей проект фінансується за підтримки Литовського міністерства іноземних справ і Шведського інституту. Програма пройшла досить ефективно і дуже скоро будуть перші результати.
— На скільки нині педагоги та учні готові навчатися та розвивати емоційний інтелект?
— Насправді, якщо правильно пояснити, навіщо це потрібно, то готовим є все суспільство.
Людям сьогодні непросто. Дедалі частіше вони замислюються над тим, що можна змінити
в собі. Вони відкриті до змін. Звичайно, не кожен приходить до цього із конкретним
запитом. Але багато хто говорить собі: «Так, є конфлікт, є емоційний дискомфорт, і якщо
щось із цим можна навчитися робити, то я б цього хотів».
Тому, якщо пояснювати, як розвиток емоційного інтелекту може полегшити наше життя
і поліпшити його якість, то дуже багато людей будуть зацікавлені в цьому.
— Упровадження емоційного інтелекту в систему середньої освіти — достатньо новаторське рішення. Як відбуватиметься підготовка та навчання емоційному інтелекту педагогів і психологів?
— Після завершення проекту ми плануємо створити веб-портал empatia.pro. Тут будуть
представлені інструменти та методи розвитку емоційного інтелекту, публікуватимуться методичні та дидактичні матеріали з емпатійного спілкування для вчителів та учнів. Хоча є одна цікава річ. Емоційний інтелект — це те, що не передається в дистанційному
режимі або за допомогою прочитаної книжки. ЕQ потребує як когнітивного пояснення, зрозумілого людині, так і певної взаємодії з іншою людиною. Фактично, йдеться про якісні відносини, уміння їх будувати і підтримувати.
Тому, звісно, порталу недостатньо. Ми будемо проводити різні програми. Учасники нашого експерименту вже готують власні проекти щодо розвитку емпатії та емоційного інтелекту. Я думаю, багато хто з них стане тренером і буде допомагати колегам. Це поступовий процес, він проходить від однієї людини до іншої. Але я впевнена, що за емоційним інтелектом велике майбутнє України.
— Нині багато хто вважає, що успіх приходить до тих, хто отримує найвищі бали у школі. Хоча на виході з навчального закладу відмінники не завжди стають успішними у дорослому житті. Що ж нині важливіше для випускника школи — IQ чи EQ?
— Американський психолог Девід Гоулман, автор книжки «Емоційний інтелект», дослідив,
що у роботі для керівників набагато важливіший емоційний інтелект, ніж когнітивний рівень. Хоча, на мою думку, це невід’ємні поняття. Неможливо стати гарним керівником, якщо твій IQ не надто високий. Має бути баланс між емоційним інтелектом і когнітивним аспектом розвитку особистості. Також рівень IQ чи EQ залежить від професії.
Наприклад, для програмістів важливий рівень IQ. А от коефіцієнт емоційного інтелекту у них не дуже високий. Але якщо ми хочемо стати не лише IT-фахівцями, біологами чи фізиками, а й уміти керувати груповою динамікою та взаємодіяти з людьми, то без розвитку емоційного інтелекту не обійтися.
— Часто бувають такі ситуації, коли шкільний психолог та учителі працюють над психологічним станом дитини, розвивають впевненість у собі, позитивні якості характеру. А коли дитина приходить додому, на неї очікують агресія, крики та покарання за найменшу провину. Виходить, що вся робота працівників навчального закладу зводиться нанівець. Що у таких випадках робити? Як правильно побудувати роботу психолога і батьків?
— Це дуже складне питання. Тут важливі ментальні установки самих психологів та учителів, які потрапляють у такі ситуації. На мою думку, потрібно продовжувати робити свою роботу. Для дітей, які знаходяться у складних сімейних умовах, важливо бачити альтернативу та інше ставлення до себе. Навіть одна рольова модель, яку дитина побачить та запам’ятає, може стати для неї рятівним колом. Якщо ж говорити про системні речі, то вихід із цієї проблеми у програмах навчання свідомому батьківству. У шостому розділі глобального звіту про щастя за 2015 рік «Здорові молоді уми — трансформуюча ментальність здоров’я дітей» сказано, що близько 10% дітей у світі страждають від діагностованих ментальних розладів. Це дефіцит синдрому уваги та гіперактивність
(5%), розлади, пов’язані із тривожністю та депресією, аутичний спектр тощо.
І перше, що рекомендується робити у цій ситуації, це проводити роботу з батьками. Їм потрібно розповідати, як виховувати дітей, як знаходити правильні підходи до дитини. Не через заборону, а через емоційну підтримку та розвиток емоційних компетентностей.
Якщо б ми навчали батьків науковим знанням із галузі психології розвитку й дитячої
психології, ми б могли профілактувати ті проблеми, які виникають у родинах, запобігати
делінквентній поведінці, підвищенню рівня агресії і конфліктності, які нині спостерігаються в суспільстві. І я вірю, що такого поняття як війна не було б, якби всі батьки навчалися б виховувати своїх дітей на основах емоційної компетентності.
— До речі, про дітей з обмеженими можливостями. Як правильно навчати таких дітей, щоб дати їм шанс стати успішними в житті?
— Дуже прикро, але наша школа не враховує тих фізіологічних особливостей дітей, які дедалі більше стають на заваді їхнього гармонійного розвитку. Ідеться про ті вади, яких раніше спостерігалося набагато менше. Нині дедалі більше з’являється дітей з аутичним спектром, із синдромом дефіциту уваги та гіперактивністю, із дисграфією, дислексією. Змінюється весь неврологічний патерн. І тут найбільший вплив здійснюється не на когнітивні здібності дітей, а на вміння регулювати свою поведінку та емоції. Іншими словами, на довільну саморегуляцію.
Російський психофізіолог професор Павло Сімонов колись говорив, що навчання —
це процес присвоєння способів задоволення потреб. У дитини нині немає потреби прочитати певну кількість знаків за секунду чи закреслити червоною ручкою літеру. Якщо ми не почнемо відповідати на потреби онтогенезу дитини, підтримуючи його в межах освітньої траєкторії, ми заблокуємо природний процес розвитку дітей.
Тому було б добре проводити певні нейропсихологічні дослідження учнів. За допомогою
сучасних психодіагностичних методик ми б могли побачити процеси роботи уваги, пам’яті, мислення, емоційно-вольової саморегуляції. Якщо ми не бачимо в дитині наскрізні психічні процеси та функції, які безпосередньо впливають на її навички
читання і письма, ми несправедливо її оцінюємо. Ми можемо висувати ті вимоги, до яких дитина просто не доросла.
— Що б ви порадили вчителям і психологам у роботі з дітьми, у яких спостерігається синдром дефіциту уваги та гіперактивність?
— Є три напрями, які необхідно інтегрувати в супроводження класів з такими дітьми.
Найперше — це емоційний інтелект. Такі дітки зазвичай дуже імпульсивні. Вони не можуть
контролювати свої емоції, через що й виникають конфлікти і проблеми. Або якщо це дефіцит уваги, то їм нецікаво на уроках, у них немає мотивації навчатися. Тому важливо вчити дітей розпізнавати свої емоційні стани, потреби та почуття, щоб вони знали, що відбувається і як правильно комунікувати.
Друге — це застосування когнітивно-поведінкового підходу. Цим дітям необхідні конкретні
правила та санкції у випадку, якщо вони не виконуються. У передфронтальній корі мозку
особливої дитини недостатньо якісно працює нейромедіаторний обмін: неродралін, сиротанін, дофамін. Тому вони дуже швидко втрачають мотивацію та увагу. І їм потрібні додаткові стимули, пов’язані не так з оцінками, як із можливістю отримати якісь, наприклад, «зірочки» чи «сонечка». Додаткові способи мотивування будуть весь час підкріплювати їхнє бажання навчатися.
Третій аспект — це робота з батьками. Батькам необхідно пояснювати, що у їхньої дитини
певні особливості розвитку мозку. Вони не винні в тому, що вони такі, так як і батьки зазвичай не винні у певних особливостях цієї дитини. Батьків потрібно навчати супроводжувати індивідуальний розвиток своєї дитин и за допомогою певних правил, обмежень, розвиту емоційного інтелекту, бути опорою для дитини.
Водночас психологічна підтримка потрібна самим батькам, які часто теж страждають
і втомлюються. Адже діти з певними особливостями досить виснажливі. І батькам потрібно бути уважними до свого емоційного стану. Дослідження засвідчують, що рівень депресії, тривожності та конфліктів у таких батьків вищий, ніж у тих, хто має дітей без проблем. Тому це ще й окрема лінія сімейного супроводження.
— І насамкінець, кілька порад психологам, учителям, батькам — як розвинути емоційний
інтелект у дітей і допомогти їм стати щасливими?
Перше, що б я порадила — це говорити з дітьми як про їхні почуття, так і про власні. Вводити в лексикон такі поняття, як: «мені сумно», «мені страшно», «мені боляче», «мені цікаво», «мені радісно», «а що відчуваєш ти?». Тобто, щиро цікавитися у дитини про те, що спонукає її на певні вчинки. Це не односторонній зв’язок.
По-друге, бути уважними до технологій і обережно та грамотно керувати процесом використання різних ґаджетів. Найперше, це стосується дітей з особливостями розвитку. Для гіперактивних дітей і дітей із синдромом дефіциту уваги комп’ютерні ігри — це найлегший спосіб задовольнити дефіцит дофаміну (біологічно активна хімічна речовина, яка знаходиться в мозку людини і дає змогу відчувати щастя та ейфорію. — Ред.). Адже стати «ельфом 80‑го рівня» набагато легше, ніж зробити завдання з математики.
Тому і виникає комп’ютерна залежність, яка формується набагато швидше, ніж ми
можемо собі уявити. Ігри не мають поганого впливу. Але ми дивимося
на дітей надто плоско. Якщо ми підключимо знання з психології та психодіагностики,
то побачимо, що IQ — це не єдиний фактор. Є емоційний інтелект, соматичний
(фізичний інтелект), є вольовий інтелект. І от якраз ігри та ґаджети уповільнюють і блокують розвиток емоційно-вольового компонента. Тому із сучасними технологіями потрібно бути обережними.
І третє — це рольові ігри. Це спільне читання книжки разом з дитиною, обговорення персонажів, їхніх рис, поведінки, як думає, що відчуває герой, коли він так вчиняє. Усе це про емоційний інтелект.
Якщо говорити про дошкільнят, навіть домашня тваринка, за якою дитина буде слідкувати
й доглядати, є частиною розвитку емпатії, співпереживання, розуміння, що від тебе хтось
залежить.
Існує багато посібників, методичних рекомендацій і цікавих ігор про те, як можна розвивати емоційну складову нашої особистості. Я б рекомендувала всім книжку Деніеля Сігела «Виховання з розумом. 12 революційних стратегій всебічного розвитку мозку вашої дитини». У ній є конкретні рекомендації, правила та стратегії розвитку емоційного інтелекту дитини, починаючи від народження до 12 років. Автор описує, як можна допомагати дитині розуміти себе, свій внутрішній світ і бути взірцем сильних рис характеру і чеснот.
Бесіду вела Анастасія БУГАЙЧУК