Польська, чеська та угорська латинки для української мови в XVII—XVIII столітті

Глобалізація — одна з основних особливостей сучасного світу. Майже не залишилося країн, які не були б залучені до міжнародної співпраці, що, своєю чергою, вимагає від держав створення їхнього образу для іноземних громадян — бренду. Україна не є винятком. Для налагодження повноцінного та ефективного спілкування нашої країни з іншими надзвичайного значення набуває взаємний переклад різними мовами. Усі українські власні назви — топоніми, урбаноніми, імена, прізвища, найменування компаній, періодичних видань, фольклорних героїв, національно-культурних процесів тощо — потребують адекватного перекладу, що базувався б на принципах транслітераційного стандарту української латиниці.

Але яким має бути цей стандарт? Як засобами латинського алфавіту передавати такі «суперечливі» літери, як в, г, ґ, є, ж, ї, й, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я, а також апостроф? Дослідивши 14 наявних на сьогодні систем українсько-латинської транслітерації, можемо зробити висновок: найбільш зручною у використанні та водночас такою, що враховує більшість фонетичних і граматичних особливостей української мови, є схема, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 1994 році (ТКПН). Незважаючи на схвальні відгуки про неї як від українського експертного кола, так і від закордонних лінгвістів і лінгвісток, Постановою Кабінету Міністрів від 27 січня 2010 р. N 55 «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею» затверджений так званий Паспортний стандарт (КМУ 2010), і питання відтворення перелічених літер залишилося не розв’язаним.

Мова завжди є результатом культурних, освітніх, політичних і мистецьких подій на території її становлення. Значна кількість стандартів українсько-латинської транслітерації та «гарячі» дискусії стосовно кожної літери відображають складну історію нашої держави, зокрема її мовну політику в складі різних політичних формувань із XVII ст. і до наших днів. Мета цієї розвідки — дослідити особливості відтворення фонетичної системи української мови засобами латинської графіки на чеській, польській та угорській основі в XVII — на початку XVIII ст.

У XIX ст. розв’язанню проблем історичної фонології присвятили свої роботи видатні українські мовознавці — О. Потебня, П. Житецький, О. Соболевський, О. Шахматов, А. Кримський, І. Огієнко. У 20—30-х роках ХХ ст. дослідження звукової системи української мови пов’язані з іменами таких лінгвістів, як Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, М. Наконечний, В. Дем’янчук. Мовознавці Л. Булаховський, М. Жовтобрюх, І. Білодід, П. Тимошенко, П. Плющ, А. Москаленко, Ю. Шевельов, В. Русанівський працювали в 50—80-х роках ХХ ст. Відомими сучасними дослідниками проблем історичної фонології є В. Німчук, Г. Півторак, П. Гриценко, М. Вакуленко, С. Вакуленко, Н. Маліневська, а також М. Мозер.

Незважаючи на потужну базу фундаментальних досліджень української історичної фонетики, тема відтворення звуків української мови засобами латинської абетки, зокрема в XVII—XVIIІ ст., є майже недослідженою. У написанні поданої статті спиралися на працю В. Німчука «Мовознавство на Україні у ХІV—ХVІІ ст.», значну увагу в якій автор приділив особливостям співвідношення між традиційною кириличною орфографією та живомовною орфоепією, а також висвітленню фонетичних особливостей граматики Івана Ужевича, написаної латинською мовою (1985 р.). Багато покликань можна знайти на книгу Н. Маліневської «Фонетична система української мови ХVІІ ст. — початку ХVІІІ ст. і латинська графіка», у якій авторка подала опис системи української мови зазначеного періоду за збірниками пісень та віршів, записаних латиницею (2005 р.). Досліджувати урбаріальні записи XVIIІ ст. допомагає книга О. Дуліченка «Писемність та літературні мови Карпатської Русі (XV—XX ст.)» (2008 р.). Взаємозв’язку між українською, польською та білоруською мовами, а також фонологічним інноваціям у XVI—XVIIІ ст. присвячено декілька статей із книги М. Мозера «Причинки до історії української мови».

Період кінця XVI — початку XVIIІ ст. став однією з найцікавіших сторінок історії нашої держави. Це час масового повстання братств, які, своєю чергою, засновували друкарні, відкривали школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів і найбідніших учнів, підтримували зв’язки з громадськими та політичними діячами, науковцями та письменниками. На початок XVII ст. вже існувало 30 великих братств і стільки ж братських шкіл. Крім братських, працювали численні початкові школи при церквах і монастирях, на Поділлі й Волині діяли католицькі, єзуїтські й протестантські школи. У 1602 р. відкрито січову школу при Самарському монастирі. Високий рівень освіченості найширших верств українського населення привів до загального економічного піднесення, стрімкого зростання кількості міст, а також якісної зміни міського населення. Вершиною цього розвитку було виникнення шкіл вищого типу: у 1576 р. Острозької слов’яно-греко-латинської академії, а в 1632 р. Києво-Могилянської колегії. Навколо архимандрита Києво-Печерського монастиря Єлисея Плетенецького збиралися найосвіченіші люди того часу — Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Касіян Сакович.

Згаданий вище контекст сприяв активному розвиткові як природничих, так і гуманітарних наук та культурного життя загалом. Саме в 1619 р. друкарня Віленського братства в Єв’є видала «Граматіки Славенскія правилноє синтаґма» Мелетія Смотрицького — книгу, яка вплинула на розвиток української, білоруської, російської, сербської, болгарської та румунської мов. Іншим важливим мовознавчим здобутком в Україні цього періоду стала низка словників, граматик і літописів: видання І. Федорова, граматики Л. Зизанія, І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Учительноє Євангеліє» К. Ставровецького, Густинський літопис. У Москві Єпіфаній Славинецький та Арсеній Корецький завершили укладання рукописного словника «Лексиконъ словено-латинській» з 7500 статтями. У першій половині XVIIІ ст., незважаючи на початок цензури українських книжок у Московській державі, складено козацькі літописи — Літопис Самовидця, Літопис Григорія Граб’янки та Літопис Самійла Величка, а також створено анонімний рукопис «Семимовний лексикон», у якому подано відповідники грецькою, турецькою, вірменською, українською та румунською мовами до 22—25 тис. слів.

Яким же було значення латини в процесі розвитку української мови в XVII—XVIIІ століттях? На теренах Західної Європи латинська мова здавна стала міжнародною, набувши при цьому універсального характеру. Хоча в цей період уже з’являються наукові твори національними мовами, латина ще надовго залишається основним засобом розвитку культури, науки, освіти та багатьох інших галузей суспільного життя. У країнах Східної Європи, і в Україні також, латинська мова не набула такого всеохопного характеру. Після прийняття християнства на цих територіях утверджується церковнослов’янська мова. Історично зумовленим типом письма стає кирилиця.

Водночас входження частини українських земель до складу Речі Посполитої сприяло поширенню тут латинської мови. Разом із «сімома вільними науками» вона викладалася в більшості братських шкіл. Особливо ґрунтовні знання цієї мови здобували вихованці Києво-Могилянської академії, де в 1635 р. Петро Могила навіть заснував латино-польський відділ друкарні Києво-Печерської Лаври. Система вивчення латини була ретельно продуманою й забезпечувалася найкращими в Європі підручниками. Більше того, латиною писалися курси давніх українських поетик і риторик.

Іван Огієнко в «Історії української мови» зазначає про надзвичайний вплив польської мови на українську: «За цього ж часу позначився сильний вплив мови латинcької на нашу мову, що по канцеляріях творив в XVI—XVIІ віках т. зв. макаронічну мову: мішанину мови живої, польської й латинської. […] Взагалі ж за цієї доби наша літературна мова помітно рве з старою літературною мовою попереднього часу, нерідко замінюючи давні форми й слова на нові. […] як я вище підкреслював, українська мова помітно відійшла, скажемо, від мови російської, що пильно трималася мови давньої».

Агатангел Кримський у праці «Нарис історії українського правопису до 1927 року» теж зазначає про ще одну правописну течію — латинку, «себто коли треба віддати звуки «ш», «ч», «ж», то пишеться sz, cz, ż». Одним із авторів популярних українських інтермедій, записаних латиницею, мовознавець називає Якуба Гаватовича, звертаючи увагу на те, що він був не єдиним українським письменником того часу, який писав за допомогою латинського алфавіту. «Oy v mistu Pereaslavlu, posered rinku, prodavala babuseyka toy hrin», «Oy riczko Styru» — українські сатиричні вірші, теж записані латиницею, що збереглися  до наших днів.

У праці «Очеркъ литературной истории малорусскаго нарѣчія въ XVII вѣкѣ» Павло Житецький називає церковнослов’янський літературним фокусом — уніформою для всіх народних діалектів, що звільняла як читача, так і письменника від необхідності знати ці діалекти. «Положительно можно сказать, что этого стариннаго языка никто надлежащимъ образомъ не зналъ ни въ Южной, ни въ Сѣверной Руси». У того ж Павла Житецького знаходимо ще одну цікаву цитату українського письменника та церковного діяча Сильвестра Косова: «Поѣдетъ бѣдняга Русинъ на трибуналъ, на сеймъ, или на сеймикъ, въ уѣздный городской судъ или земскій, — bez laciny płaci winy! Ни судьи, ни стряпчаго, ни ума, ни посла. Смотритъ только то на того, то на другаго, вытаращивъ глаза, как коршунъ».

Хоча «перемогу мав Мелетій Смотрицький із своєю об’єднувально-правописною граматикою «Сѵ́нтагмою» і церковно-слов’янським альфабетом, з його ѣ, з твердим знаком ъ й іншими неживими книжними особливостями», усі зазначені вище обставини призвели до того, що у XVII ст. саме тексти, написані латинкою, були насичені живомовними елементами, адже в більшості кириличних джерел писарі дотримувалися етимологічного правопису, що їх нівелював.

Для цієї розвідки взято по одному українському твору/документу, записаному латинкою на чеській, польській та угорській основі, та досліджено процес відтворення українського тексту засобами латинської абетки.

У праці академіків Олексія Шахматова та Агатангела Кримського «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI—XVIII в.в.» знаходимо галицьку гуцульську пісню в чеському записі XVI ст., передруковану з чеської граматики Яна Благослава — видатного чеського вченого й культурно-освітнього діяча — 1571 р.

Якщо спробувати проаналізувати пісню з погляду відтворення сучасних українських звуків засобами латинської абетки XVII ст., то отримаємо таблицю 2  українсько-латинської транслітерації на чеській основі:

У третьому рядку таблиці наведено кількість словоформ з тією чи тією літерою — латинським відповідником до літери з тексту, реконструйованого Іваном Франком. У четвертому рядку подано загальну кількість словоформ зі згаданою літерою. Бачимо, що вже на той момент суперечливими літерами були е, и, і, й, л, н, о, с, у, х, ч, ю, я. Процес відтворення залежав від позиції літери в слові, наголосу, ритмічних особливостей пісні, для дієслів — від дієвідміни.

Як джерело для формування подібної таблиці на польській основі було обрано 20 перших рядків з інтермедії Якуба Ґаватовича 1619 р. Інтермедії — невеличкі комічні замальовки з життя «простих» людей — вважають першими зразками української драматичної літератури. Обраний нами твір був додатком до трагедії на 5 актів про смерть Івана Хрестителя. Подаємо в латинці та кирилиці.

Частина інтермедії «Про Климка і Стецька» Якуба Ґаватовича латинкою та кирилицею (Таблиця 3)

За аналогією до таблиці 4 українсько-латинської транслітерації на чеській основі формуємо таблицю на польській основі.

Якщо порівнювати польську латинку з чеською (яка є давнішою), то з переліку суперечливих літер зникають літери е, н, о та х, натомість додаються ж, ц, ш, щ. Літери а, б, в, г, д, к, м, п, р, т передаються за допомогою одних і тих самих відповідників. В обох латинках для пом’якшення приголосних використовують діакритичні знаки на кшталт ń в чеській основі, ś, ż — у польській. У польському варіанті використовують цікаве слово, де м’якість l позначається літерою y, що йде слідом за нею — lyboy.

Для відтворення українських літер ш та ч у чеській латинці використовують діакритичні знаки — š та č. У польському записі української інтермедії ці літери відтворювалися за допомогою двознаків — sz та cż. Цікавим є передання літер є, ю, я на початку слова або в середині після голосної. У чеській вони здебільшого передаються двознаками за участі літери j — ja, ju, je. У польській j змінюється на і — ia, iu, ie. Також літера u у чеській латинці частіше передавалася знаком і, а в польській — знаком y.

Варто також зауважити, що в обох латинках літера г передається за допомогою літери h (hłuboký, harast, mnoho).

У праці Андрєя Пєтрова «Матеріалы для исторіи Угорской Руси» (Сборник Отдѣленія русскаго языка и словесности Императорской Академіи наукъ) зазначено: «Угорская Русь получала рукописи и печатныя книги съ одной стороны изъ Галичины и вообще южной Руси, а также и изъ предѣловъ русскаго государства». У XVII—XVIIІ ст. переважання в духовному й взагалі культурному житті закарпатських українців церковно-релігійних тем призвело до зближення місцевої мови з церковнослов’янською. Через тісний взаємозв’язок із Галичиною в неї почали просочуватися полонізми та латина, а знання мадярської мови дало місцевому населенню змогу читати мадярські книги. Тож ще у XVIIІ ст. ця частина України не могла похвалитися якоюсь більш чи менш єдиною мовою.

На противагу XVII ст., яке було добою майже безперервних воєнних заколотів, XVIIІ ст. стало часом спокійного розвитку Закарпаття. Панування Марії Терезії та Йосифа II запам’яталося деякими пільгами для селян і низкою інших реформ. Серед них і «урбарна регуляція» 1766 р., яка брала під охорону селянські земельні наділи.Для дослідження українсько-латинської транслітерації на основі угорської латинки обрано текст присяги селян з урбара 1774 р. села Плоскановиця — друкованого формуляру угоди між панами й селянами Угорщини про повинності й права селян, який мав уточнюватися в кожному селі. На думку Андрєя Пєтрова, урбар є першою друкованою пам’яткою української народної мови Закарпаття.

Присяга селян з тексту урбара, знайденого А. Пєтровим (Таблиця 5)

Під текстом присяги знаходимо позначки А. Пєтрова «ch = х, cs = ч, cz = ц, s = c, рідше ш, ss = ш, β = с, sz = c, zs та 1 раз βh = ж, gy = дь, ly = м’яке л, ty = ть». Оскільки нам не вдалося знайти цей текст у кириличній транскрипції, використовуючи матеріали А. Пєтрова та О. Дуліченка, ми записали присягу кирилицею власними силами.

На його основі побудували відповідну таблицю 6 українсько-латинської транслітерації на угорській основі.

У способі транслітерації українського тексту угорською латинкою «суперечливими» літерами стають а, в, ж, и, с, у, ц, ш, ю, я. До вже «звичних» уперше додається літера в — в угорській вона може передаватися двома літерами v і w, та літера а — а та ã відповідно.

Також уперше ми маємо приклади пом’якшення приголосних l, t та g за допомогою літери y — lyubov, buduty, chogy.

Українські літери ж, ц, ш, х та ч в угорській латинці передаються двознаками — zs/βh, cz, ss, ch та cs відповідно.

Угорська латинка використовує як символ j, так і символ y для передачі українських літер ю та я. Щодо літери ю, то в середині слова після голосного бачимо ju, після приголосного — yu. У випадку з я і на початку, і в середині слова, після голосного й приголосного маємо ja.

Для запису літери г ця латинка теж використовує тільки літеру h (hniv, boha, svjatoho).

Особливо хочеться виокремити виняткову працю в історії староукраїнської філології — «Граматыку Словенскую» Івана Ужевича 1643 р. Назвавши її церковно-слов’янською, автор познайомив західноєвропейських філологів із українською мовою XVII ст. Граматика написана латинською мовою та містить відомості про польську, чеську, хорватську мови, а також грецьку та давньоєврейську. Цікавою для нас вона є через таблицю, що має транскрипцію староукраїнських літер латинською графікою — знаками французького й польського правописів (наприклад, азъ — Az, буки — Buki, вѣди — Viedi, живѣте — giuite, мыслѣте — mysliete, нашъ — nasz, ирцѣ — ircy, слово — słowo, ща — chtcha, ижица — igitsa тощо). 

XVII—XVIIІ ст. стали періодом бурхливого розвитку освіти й науки майже на всій території України. Засновувалися міста, зміцнювалися національно-визвольні рухи, найширші верстви населення отримували освіту, головною ознакою якої була всебічність. Саме в цей час заснували Острозьку слов’яно-греко-латинську академію та Києво-Могилянську колегію. Ці умови зумовили розквіт української літератури та мовознавства: видані «Граматіки Славенскія правилноє синтаґма», «Лексикон», «Учительноє Євангеліє», а також козацькі літописи.

На теренах Західної Європи основним засобом розвитку культури, науки, освіти та багатьох інших галузей суспільного життя стала латинська мова. В Україні ж, незважаючи на факт викладання латини в усіх братських школах та надзвичайно високий рівень вивчення її в Києво-Могилянській академії, вона так і не досягла таких масштабів використання, як у Західній Європі. Після прийняття християнства на цих територіях утвердилася церковнослов’янська мова. Історично зумовленим типом письма стала кирилиця.

Водночас завдяки постійному живому зв’язку українського населення з Річчю Посполитою та необхідністю «виживати» поряд із польською й латиною староукраїнська зазнала відчутних трансформацій і дуже віддалилася від церковнослов’янської. Ця давня мова, яку за висловом П. Житецького, уже ніхто не знав ані в Україні, ані в Московії, просто не встигала фіксувати у своїй орфоепії фонетичні зміни, що відбувалися в «простій» мові. Так у XVII столітті джерелом живомовних елементів стали українські тексти, записані саме латиницею, а не кирилицею, адже в останній писарі продовжували дотримувалися етимологічного правопису.

Порівнявши між собою тексти на основі чеської, польської та угорської латинки, ми дійшли висновку, що її автори намагалися пристосувати українські літери та звуки до можливостей того алфавіту, чию латинку вони використовували. Якщо говорити про всі три латинки, то неоднозначність спостерігається у відтворенні таких літер, як а, е, в, ж, и, і, й, л, н, о, с, у, ц, х, ч, ш, щ, ю, я. Тільки літери б, г, д, к, м, п, р, т передавалися за допомогою одних і тих самих символів.

Для пом’якшення приголосних використовувалися діакритичні знаки на кшталт ń у чеській основі, ś, ż — у польській. У польському варіанті зустрічається цікаве слово, де м’якість l позначається літерою y, що йде слідом за нею — lyboy. В угорській вже маємо приклади пом’якшення приголосних l, t та g за допомогою літери y — lyubov, buduty, chogy.

Для відтворення українських літер ш і ч, у чеській латинці використовують діакритичні знаки — š та č. У польському та угорському записах ці літери відтворювалися за допомогою двознаків — sz та cż, а також ss та cs відповідно. Для відтворення українських літер ж, ц та х в угорській латинці теж використовувалися двознаки — zs/βh, cz та ch відповідно.

Цікавим є передання літер є, ю, я на початку слова або в середині після голосної. У чеській вони здебільшого передаються двознаками за участі літери j — ja, ju, je. У польській j заступається і — ia, iu, ie. Угорська ж латинка використовує як символ j, так і символ y. У випадку з ю, то у середині слова після голосного бачимо ju, після приголосного — yu. У випадку з я і на початку, і в середині слова, після голосного і приголосного маємо ja.

Літера и у чеській і угорській латинках частіше передавалася знаком і, а в польській — знаком y. Варто також зауважити, що у всіх трьох латинках літера г передається за допомогою літери h (hłuboký, harast, mnoho, hniv).

Наявність такої великої кількості українських текстів, записаних латиницею, яскраво ілюструє концепцію М. Ґайдеггера про те, що мова здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, коли стає реальністю «тут-буття» і «домом буття», коли вона починає створювати «другий світ».

Перспективним вважаємо подальше збирання джерел та їхній аналіз щодо передачі українських літер засобами латинської абетки у період з XIХ по ХХІ ст., а також поглиблення цього дослідження за допомогою нового матеріалу. Найголовнішою метою вважаємо привернення уваги експертного кола до проблеми існування у світі понад 20 варіантів українсько-латинської транслітерації, а також створення та офіційне затвердження однієї таблиці українсько-латинської транслітерації, єдиної для внутрішнього й зовнішнього використання, незалежно від мети та цільової аудиторії.

Використані джерела

• Дуліченко О. Писемність та літературні мови Карпатської Русі (XV—XX cт.) (2008 р.). Ужгород: Издательство В. Падяка, 2008.
• Житецький П. Очеркъ литературной истории малорусскаго нарѣчія въ XVII вѣкѣ. Кіевъ: Типографія
  Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1889.
• Ізборник. URL: http://izbornyk.org.ua/index.html (дата звернення: 02.04.2018).
• Інтермедія «Про Климка і Стецька» / Реконструкція кирилицею. URL: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/gavatovich/83wm8.html (дата звернення: 02.04.2018).
• Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 р. Записки Історико-філологічного відділу УАН. Київ, 1929. Кн. XXV.
• Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. Київ: К. І. С., 2004.
• Маліневська Н. Фонетична система української мови ХVІІ ст. — початку ХVІІІ ст. і латинська графіка. Оломоуц, 2005.
• Міньковська І. Транскрибування і транслітерування: можливості і проблеми застосування в Україні. Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Філологія (мовознавство): збірник наукових праць / Гол. ред. Н. Л. Іваницька. Вінниця: ТОВ «Фірма «Планер», 2015. Вип. 22.
• Німчук В. Мовознавство на Україні у ХІV—ХVІІ ст. Київ: Наукова думка, 1985.
• Огієнко І. Історія української літературної мови / упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. Київ: Наша культура і наука, 2001.
• Пєтров А. Матеріалы для исторіи Угорской Руси (Сборник Отдѣленія русскаго языка и словесности Императорской Академіи наукъ. Томъ LXXXIV, № 2). С.-Петербургъ: Типографія императорской академіи наукъ, 1908.
• Пісня «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» / Реконструкція Івана Франка. URL: http://movahistory.org.ua/wiki/%D0%94%D1%83%D0%BD%D0%B0%D1%8E,_%D0%94%D1%83%D0%BD%D0%B0%D1%8E (дата звернення: 02.04.2018).
• Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI—XVIII вв. Київ: Видавниче т-во «ДРУКАР», 1922.

Статтю опубліковано в збірнику Мова. Свідомість. Концепт: зб. наук. статей / відп. ред. О. Г. Хомчак. Мелітополь: МДПУ  ім. Б. Хмельницького, 2017. Вип. 7. 285 с.

Ірина Міньковська, менеджерка із PR і партнерства руху EdCamp в Україні

газета “Українська мова та література”, №9-10 травень 2018