Якось улітку Славко гостював у бабусі. Хоч би як Славкова бабуся була схожа на багатьох інших бабусь, вона, як і всі бабусі світу, все ж таки була особлива. Тепер вона отримувала пенсію й вирощувала городину. Але майже всі бабусі довго- довго працювали, перш ніж стали отримувати пенсію. Славкова ж бабуся колись довго-довго працювала інженером. На городі в неї, за соняхами, прикрита брезентом і кукурудзинням, стояла ракета, чи то пак не ракета, а справжнісінький зореліт. Вона збудувала його на дозвіллі з нудьги (бо телевізор майже не дивилася) і нікому-нікому той свій винахід не показувала.
Славкові подобалося гостювати в бабусі. Як то часто буває, вона догоджала онукові, готувала безліч смачнючих страв, щодня купувала всілякі пундики, дозволяла не спати допізна ввечері й скільки завгодно ніжитися в ліжку зранку. «Яка чудова в мене бабуся!» — думав Славко, але вголос цього не казав, бо чомусь уважав, що великим хлопчикам це не личить.
Так, бабуся без тями любила Славка, але їй бувало дуже прикро через деякі його звички. Бува, увімкне Славко в кімнаті світло, та так і залишить, а сам піде на ставок рибалити. Або почне вмиватися, відкриє кран, згадає щось кумедне й біжить розповідати. А вода ллється та ллється… Або ще захоче випити однісінький кухлик чаю, а чайник набирає по вінця.
— Славко, закрий кран, бо вся вода витече, — казала часом бабуся напівжартома.
— Не витече, — сміявся Славко.
Він був великий хлопчик і знав, що наша планета величезна і води на ній пребагато.
— Славко, любий, вимикай за собою світло, не будь таким марнотратником! — нарікала бабуся.
«Теж мені!» — думав Славко. Він був великий хлопчик і знав, що електрику виробляють здоровенні потужні електростанції.
«Годі», — сказала собі якось вранці бабуся, а Славкові сказала:
— Збирайся, любий, ми летимо в космос.
— Ура! — закричав Славко і з радощів спершу навіть запхнув обидві ноги в одну холошу.
Вони сіли в зореліт, полетіли вгору й далі, туди, де вже нема ні верху, ні низу. Летіли довго, тож Славко навіть почав нудьгувати:
— Скоро вже? — запитав він зрештою.
— Майже на місці, — відповіла бабуся. Невдовзі вони прилетіли до чудернацької планети. Вона була схожа на нашу Землю — куляста, з блакитними морями, білими хмарками, зеленими гаями. Але порівняно з нашою та планета була зовсім крихітною.
Якби її не вкривала більш ніж наполовину вода, можна було б обійти її пішки за кілька хвилин: вийти з будиночка біля гаю (а там справді стояв навдивовижу чепурний будиночок), піти прямо, нікуди не звертаючи, і врешті знову прийти до тієї самої хатинки, але вже з іншого боку — наче мурашка, яка би бігла по м’ячу. Зореліт опустився на кавалок суходолу
— Ух ти! — сказав Славко.
— Це планета Землятко, — пояснила бабуся, — я тут іноді відпочиваю. Он стоїть мій будиночок, за ним — моя маленька електростанція.
— А що там за ямка? — спитав Славко.
— Там я беру вугілля, щоб виробляти електрику, — відповіла бабуся. — Його тут небагато, але мені вистачає. А бачиш оту річечку?
— Отой струмочок? — перепитав Славко.
— Називай, як хочеш, — усміхнулася бабуся. — Там я беру воду, щоб пити.
— Але ж онде повно води! — вигукнув Славко, тицьнувши пальцем в інший бік.
— То тутешній океан, — сказала бабуся. — Там вода солона, її пити не можна.
Славко вказав на клаптик розораного ґрунту:
— А ото — город?
— Так, — кивнула бабуся.
— А чому там нічого не росте? — здивувався Славко, бо знав, що бабуся любить поратися біля городини.
— Тому що землі треба дати спокій, щоб вона потім знову родила.
— Треба прибрати отой гай і садити овочі там! — зрадів Славко своїй вигадці.
— Не можна, — заперечила бабуся. — Без великих зелених дерев ми б не змогли тут дихати.
— Тоді треба саджати отам! — не вгавав Славко.
— Не вийде, — сказала бабуся. — То пустеля, там нічого не виросте. Обоє трохи помовчали.
— Бач, Славко, — сказала нарешті бабуся, — тут усього потрошку, і треба все берегти, щоб вистачило на завтра, на післязавтра, на наступний рік… Тому й не можна так, як ти, гайнувати воду та…
— Можна! — перебив Славко, бо забув, що перебивати неввічливо. — На Землі — можна, Земля дуже-дуже велика!
— А от і не можна! — не здавалася бабуся. — Адже ти там не один. Людей на Землі дуже-дуже багато.
— Не так уже й багато — сказав Славко. Він страшенно любив сперечатися.
Бабуся зітхнула:
— Ну, от ти до скількох умієш лічити?
— До ста! — поважно промовив Славко.
— Ти ж можеш, коли тобі не спиться, уявити й перелічити сто баранців? — запитала бабуся.
— Ну, так… — невпевнено відповів Славко.
Якось він лічив уявних баранців, щоб заснути, але спинився на п’ятдесятому, а п’ятдесят — це набагато менше, ніж сто. — От! — провадила далі бабуся. — А якби якийсь маленький хлопчик, який дуже-дуже любить рахувати, заповзявся б перелічити всіх людей на Землі, він лічив би, лічив, аж поки не став би стареньким дідусем, і однаково всіх би перелічити не зумів!
— Ого!.. — тільки й відповів Славко, бо нічого іншого на думку не спало.
— І якби всі ці люди не вимикали за собою світло й воду, то дуже швидко б розтринькали все, що є на Землі.
— Ой, леле! — злякався Славко.
Він трохи заспокоївся лише після того, як бабуся пригорнула його до себе й поцілувала в маківку.
Коли вони поверталися, Славко мовчав і був такий задумливий, що навіть проґавив усілякі космічні дивовижі. Відтоді він ніде й ніколи не витрачав дарма ні електрику, ні воду, ні тепло. Удома його хвалили тато й мама, вчителі у школі ставили його за приклад іншим дітям. А бабуся ще дужче, ніж раніше, раділа, коли до неї приїздив онук, і ще не раз брала його із собою в надзвичайні мандрівки.
Олександр Подоляк, м. Київ
журнал Дошкілля №1 2017