Коли ви пишете відгук на книжку, помилитися важко: зрештою, це ваша особиста думка про неї, але деяких неточностей все ж варто уникати.

Переказ подій не повинен займати значну частину твору (про це вже йшлося, але повторимо ще раз), відгук — це ваші враження від книжки, а наприкладі сюжету, тим не менше, не можна «плавати» в питаннях щодо змісту тексту. Твір, на який пишуть відгук, потрібно прочитати дуже уважно.

Не варто користуватися під час написання свого відгуку критикою або іншими статтями про цю книжку. використання цих джерел доречно під час глибшого аналізу твору, для написання відгуку це ні до чого.

Непослідовний виклад думок і вражень або відсутність логічного переходу від однієї частини відгуку до іншого— це те, чого слід уникати. текст повинен легко читатися.

Якщо уважно дотримуватися всіх деталей, а також згадати все, що вразило чи не вразило вас у творі, написати відгук на книжку буде зовсім нескладно.

Зразки відгуків учнів Новогнатівської ЗОШ І—ІІ ступенів і Миколаївської ЗОШ І—ІІІ ступенів волноваської районної ради. Ці відгуки брали участь у регіональному конкурсі відгуків на сучасну дитячу та юнацьку прозу «Зимові читання — 2015» у межах проекту «Вся Україна читає дітям».

Відгук на книгу Марини Павленко «Миколчині історії»

 Родина… Звичайне слово, але для кожного з нас це не просто набір літер — це улюблені люди, будинок, затишок, розуміння… І довгий час мені здавалося, що так має бути у всіх. А нещодавно я познайомилася з хлопчиком Миколкою, завдяки якому зрозуміла, що помилялася. Він не мешкає зі мною на одній вулиці, не ходить зі мною до школи, не пише листів. він головний герой книжки Марини Павленко «Миколчині історії».

Миколка — звичайний хлопець, який мешкає у звичайному місті. але його життя не таке тепле і затишне, як моє. У нього теж є родина, але там немає родинного вогника, який зігріває тебе. Його матері немає до нього діла, бо вона зайнята своїм новим чоловіком, а вітчим постійно погрожує його вбити. вони не святкують разом, увечері не обговорюють новини, не п’ють разом чаю… На відміну від мене, він не лягає спати у тепле ліжко. Його помешкання — це халабуда на пустирищі. І єдиний, хто його розуміє, — це пес Найда. На відміну від усіх інших, хто вважає хлопця безхатченком і безпритульним, пес знає, що Миколка — герой і що він хороший. Щоб вижити у цьому суспільстві, йому неодноразово доводиться робити погані речі: красти рибу та іншу смакоту з котячої миски, збирати пляшки по дворах, лазити по смітнику. Він розуміє, що чинить погано, але кожен день для нього — це боротьба. Боротьба за те, щоб не стати таким, як вітчим, як хлопці-хижаки, які запрошують його затягнутися цигаркою.

Мені було приємно, що не лише я змогла під драним лахміттям розгледіти душу хлопця. Виявилося, що і товстуха, хазяйка кицьки анфіси, змогла прийняти Миколку з Найдою такими, якими вони є, бо розуміла їхню самотність, і однокласниця катерина почала ставитися до нього якось по-особливому, і Училка подивилася на Миколку з Найдою іншими очима, коли вони знайшли медальйон і віддали його до шкільного музею.

Автор книжки Марина Павленко, мабуть, навмисно останню історію, яка називалася «Святий Миколай», залишила трішки незакінченою, адже ми так і не дізналися, чи чекав на Миколку вдома подарунок під подушкою від Святого Миколая. Але я, шановні читачі, чомусь вірю, що подарунок був, і не лише для нього, а й для пса Найди. Мені здається, що його матір врешті-решт почала розуміти, що її син — це найдорожче, що є в кожної жінки. Вона обов’язково розірве будь-які стосунки з вітчимом і почне робити все для того, щоб і в їхній сім’ї запалав родинний вогничок. Інакше не може бути… І я в це вірю! А ви?

Перфілова Софія, учениця Миколаївської ЗОШ І—ІІІ ст.

Відгук на книжку Дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки»

 Інтерес до читання в кожної людини з’являється в різний час. Одні захоплюються читанням з дитинства, інші — зі шкільної лави, а дехто — у зрілому віці. Я захопилася читанням зовсім недавно, коли до рук мені потрапила книжка дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки». Сьогодні я прочитала останню історію з цієї книжки. Усі казки в книжці розставлені в абетковому порядку. Мені таке розташування дуже сподобалося, оскільки я могла одночасно гратися й читати казкові історії: загадувала подумки літеру, знаходила її у книзі і читала історію, яка починається на літеру, що я обрала.

Усі історії, які розповіла П’ятинка, добрі та повчальні. Особливо припала до душі казка про велике вухо, у якій розповідається про світ навколо нас, про те, над чим раніше я не замислювалася, адже все, що нас оточує, живе своїм дивовижно цікавим життям. Я гадаю, якщо любити природу, ставитися до неї обережно, не шкодити, то обов’язково кожен з нас почує, як проростає насіння, як зітхає земля, як тече сік під корою дерев.

Дуже повчальною для мене була історія «Глечики». Прочитавши її, я зрозуміла, що від кожного з нас залежить, яким буде його серце. Роблячи добрі справи, моє серцеглечик було наповнене лише добром, знаннями, радістю і любов’ю. Я хочу, щоб воно ніколи не було порожнім, надщербленим чи розбитим. А в цьому мені обов’язково допоміг би автобус бажань, на якому можна було швидко дістатися до людини, яка потребує моєї допомоги.

Як і обіцяла дзвінка Матіяш, не всі історії були для мене зрозумілими. Так, коли я прочитала казку «Інжирне дерево», то не одразу здогадалась, що той чоловік, який відпочивав під деревом — Ісус Христос, адже його ім’я не згадується в історії. Але мама мені пояснила, що ця розповідь про Ісуса і його учня-зрадника юду.

Прочитавши цю книжку, я поповнила свої знання про навколишній світ, багато над чим замислилася.Книжка «Казки П’ятинки» дзвінки Матіяш належить до тих книжок, які хочеться перечитувати ще і ще. А ще я з нетерпінням буду очікувати на нові історії від П’ятинки, щоб разом з нею змінювати світ на краще.

Хижняк Марія, учениця Миколаївської ЗОШ І—ІІІ ст

Відгук на повість Сашка Дерманського «Чудове Чудовисько»

Двадцять перше століття — це епоха високих технологій. Це час розумних комп’ютерів, телебачення, техніки високого рівня, мережі зв’язку та космічних супутників. Люди зробили великий прорив у науці. На планеті Земля майже не залишилося місць, де не побувала б людина. Але серед усіх цих термінів, цифр і технологій людина забула про найголовніше: людські чесноти, справжні почуття та дружбу. Усі зараз проводять вільний час за комп’ютерами, телефонами, планшетами. але чомусь майже всі забули про книгу. У багатьох із нас вони просто стоять на полицях, сумно переглядаючись одна з одною, і з болем згадують той час, коли книжка була незамінним товаришем і порадником. У нашій родині завдяки старанням бабусі інтерес до читання не зник навіть у XXІ столітті. Ще з самого малечку на будь-яке свято вона дарувала мені книжку. Зараз я навчаюся у 7-му класі і пишаюся своєю бібліотекою, яка нещодавно поповнилася ще однією чудовою книжкою — «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського. Це повість про справжніх друзів Соню і Чу.

Розповідь починається із зустрічі та знайомства Соні з чудовиськом, якого вона далі називатиме Чу. Це був звичайний вечір, але до вікна квартири дівчинки прилітає дивне створіння з лісу. Звичайно, Соня спочатку не повірила своїм очам, бо вже давно не вірила в існування чудовиськ, але згодом вона зрозуміла, що Чу не витвір її фантазії. Ми звикли, що кожен твір художньої літератури чогось навчає, а повість «Чудове Чудовисько» допомагає зрозуміти ціну дружби незалежно від віку, соціального стану і національності. Мене вражали вчинки, які робили заради одне одного Соня і Чу, незважаючи на будь-які загрози. І кожного разу, коли Чу робив якийсь корисний і відважний вчинок, я дивувалася і захоплювалася його добрим і сміливим серцем. Можливо, йому не всі вчинки людей були зрозумілими, а його бажання допомогти просто йшли від серця. Збираючи подяки, він просто хотів зробити життя людей кращим. Я пишаюся Сонею, яка все зробила для того, щоб Чу не потрапив до країни Жаховиськ. Так, справжня дружба — це не марне спілкування, пліткування, використання одне одного з корисною метою. Справжня дружба — це уміння співпереживати, ділити навпіл не лише горе, а й радість. Саме така дружба була у Соні і Чу.

Я з великим захопленням читала кожну сторінку і переживала всі події разом із героями. Бути письменником — це складно, а бути дитячим письменником — ще складніше. Адже діти — це найсуворіші критики. І повірте мені, якщо їх не зацікавить початок, вони навряд чи матимуть бажання дочитати твір до кінця. Прочитавши повість «Чудове Чудовисько», я можу впевнено сказати, що ця книга користується великим попитом серед дітей різного віку, бо всі ми (діти) хочемо мати такого друга, з яким разом ходитимемо до школи, викриватимемо глипачів і збиратимемо подяки. Звичайно, що я теж не виняток.

Через свій відгук я хочу подякувати автору за таку дивовижну книгу. Бажаю йому натхнення для написання нових чудових творів. Я впевнена, що моя бібліотека вже досить скоро поповниться черговою цікавою пригодою Соні і Чу.

Чебанова Аліна, учениця Новогнатівської ЗОШ І—ІІ ст.

Відгук на роман Володимира Рутківського «Джури козака Швайки»

Хто з хлопців, читаючи книжки про далеку минувшину нашої країни, не уявляв себе відважним козаком, який відчайдушно захищає рідну землю? Адже ще з дитячих літ кожен із нас чув захопливі історії про цих сміливих, вольових, веселих людей. Недаремно українських народ з гордістю і захопленням говорив про козаків, складав про них пісні й легенди, думи й перекази, так само, як згадували й оспівували справжніх синів своєї землі всі без винятку майстри художнього слова.
Серед сучасних дитячих письменників цієї теми торкнувся і володимир рутківський у своєму історико-пригодницькому романі «Джури козака Швайки». Події твору перенесли мене в далекий 1487 рік на Наддніпрянщину, у степи України. Головними героями роману постали не видатні історичні особи, а герої, створені уявою письменника.

Уже з перших сторінок книжки я познайомився з кмітливими сільськими хлопцями Саньком і Грицем, які через невдалий жарт із паном Кобильським змушені шукати щастя за межами села. Санько — єдиний син у матері, яка його дуже любить і опікає, він спокійний і розважливий, ще з дитячих років почав відчувати у собі талант характерника.

Грицик — сирота, який пасе панську худобу, лише його любить і слухає страшний бугай Петрик. Обидва хлопці — відчайдухи, які мріють у майбутньому стати справжніми козаками. автор симпатизує цим відчайдушним друзям, тому і зводить їх разом із грозою всіх татар — воронівським сиротою, козацьким вивідником Пилипом Швайкою, який стає для наших героїв справжнім побратимом. Протягом усього твору герої сміливо протистоять не лише татарам, а й іншим ворогам, які намагаються зробити народ України рабами. Серед них — і підступний і жорстокий тишкевич, який служить двом хазяїнам: панові кобильському та татарському вельможі Іслам-беку. Маючи охоронний знак Іслам-бека, він наводить татар на українські села, грабує у плавнях одиноких добичників (з дозволу і покровительства пана кобильського).

Поряд із головними героями у творі багато інших персонажів, але всіх їх єднає одна спільна мета — побачити народ України вільним. Заради цього вони ладні покласти свою голову.

А ще у творі багато епізодів, які викликають усмішку чи навіть сміх. Вони пов’язані найбільше з демком дурною Силою, його дідом Кібчиком, з мамою Санька тіткою Мокриною, а в одному епізоді навіть з Тишкевичем і паном Кобильським. Сподобалося мені також і те, що у творі багато прислів’їв, приказок, народних приповідок, порівнянь, жартів.

Дорогі читачі, якщо вам цікаво читати розповіді про справжніх лицарів, захисників рідного краю, про справжню дружбу й взаємодопомогу, про спільні зусилля у боротьбі проти ворога, про добрих, щирих, дотепних і кмітливих людей, які люблять життя і свою рідну землю, тоді неодмінно візьміть до рук книжку Володимира Рутківського «Джури козака Швайки», і я вам обіцяю, що ви не пожалкуєте.

Кацель Вадим, учень Миколаївської ЗОШ І—ІІІ ст.

Наталя ПЕРФІЛОВА, учитель української мови та літератури

Новогнатівської ЗоШ I—II ст., Волноваський р-н, Донецька обл.

Українська мова та література №1-2 2017