Вікторина
Наталя Лемешенко, учитель української мови та літератури СШ №63, м.Маріуполь, Донецька обл.
Катерина Білокур
(1900 – 1961)
- Коли і де народилася Катерина Білокур?
Відповідь. Нелегким був життєвий шлях К. Білокур. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка Полтавської губернії (тепер Київська область) у селянській сім’ї.
- Що ви знаєте про дитячі роки народної художниці?
Відповідь. Родина Білокур жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тяглася до книжки, до творчості. Вона гарно шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати. Сажею на полотні намалювала “якихось видуманих” птиць – згадувала потім уже відома художниця. І стало їй радісно на душі, що зуміла так гарно придумати і намалювати.
Затуркані, темні батьки не розуміли нестримного потягу дочки до “того святого малярства”. Її чекала цілоденна тяжка робота селянки, під час якої дуже важко було вирвати хоча б хвилину для малювання. Тільки у свята, після обіду Катря могла малювати. Бувало й так, що в селі її ледащицею називали. Хіба малювати в селі – то робота?! Та на життєвому шляху дівчини зустрілись люди, які відчули природний дар дівчини і допомагали їй у самоосвіті. Вчитель Іван Григорович Калита давав чигати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилась з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї.
Великий вплив на пробудження у дівчини інтересу до творчості, зокрема, до живопису, мав Т. Шевченко, його “Кобзар”. Про це ми дізнаємось з листів художниці: “… Ніщо на мене не вдіяло такого враження, як “Кобзар”. Як взяла я того “Кобзаря”, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі й прозу (там же він і про художників пише), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав… От як засіло мені в голові те велике слово художник”.
- К. Білокур не здобула освіти, професіональної теж. Що ж стало дія майбутньої художниці академією мистецтв?
Відповідь. Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали дня Катерини Білокур академією мистецтв.
Дівчина самотужки осягає таємниці техніки живопису. Милуючись кожною квіточкою, листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, вона у природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. Ці роботи не збереглися. Олійними фарбами вона почала малювати портрети рідних та односельчан на фанері. Про те, що ґрунтують полотно перед малюванням картини К. Білокур тоді не знала, бо не спілкувалась з професіоналами. Накладання багатьох шарів і було ґрунтом для картин.
А щоб до найточніших деталей передати форму і колір квітки, стебельця, листочка, художниця сама виготовляла тоненькі, як голочки, пензлики з кількох тхорячих волосинок, вишневих гілочок, з бляхи консервної банки.
- Саморобні пензлики. Рослинні фарби. Як ви їх собі уявляєте? З чого робила К. Білокур фарби?
Відповідь. З буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав.
- К. Білокур хотіла вчитись на художника. До яких навчальних закладів їздила Катерина, щоб навчитися малювати?
Відповідь. К. Білокур хотіла вчитись на художника, але без освіти її не приймали до спеціалізованого учбового закладу (у 1922 р. їздила в Миргородський художній технікум, 1929 – Київський театральний технікум).
Вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй вже було 33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде вчитися малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільну від роботу годину. Марно намагалися батьки відвернути доньку від “безглуздого”, за їхнім висловом, заняттям. Мистецтво стало її мрією, її життям.
- Творчий доробок дивовижної художниці різноманітний. Який саме?
Відповідь. Натюрморти, портрети, пейзажі.
- Що любила малювати Катерина Білокур?
Відповідь. Малювала Катерина Білокур переважно квіти, вчилася компонувати, поєднувати. “Квіти, як і люди, – казала К. Білокур, – живі, мають душу! Тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячі біля стеблини чи куща, бо вважала, що зірвана квітка – вже не квітка”. Закохана в дивосвіт квітів, жінка йде за 30 км пішки під Пирятин, аби там побачити, як цвіте конвалія.
- Які картини її з раннього періоду збереглися?
Відповідь. З раннього періоду творчості збереглися “Берізка” (1934), “Квіти за тином” (1935), портрет сестри Олі Білокур (1928).
- Назвіть відому українську співачку, яка звернула увагу на малюнок К. Білокур.
Відповідь. Торуючи шлях своїм коханим дітям-полотнам, надсилає Білокур Оксані Петрусенко листа й малюнок кетяга калини як ілюстрацію до чудового романсу у виконанні Оксани “Чи я в лузі не калина була?”. На велике щастя Катрі, співачка не поставилася байдуже до того листа.
- Завдяки Павлі Тичині та Василю Касіяну Катерина Василівна потрапляє в опіку до Полтавського і Республіканського центрів народної творчості. В якому році роботи народної художниці експонуються на виставці в Полтаві?
Відповідь. У 1940 році.
- 50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України. З якими видатними людьми Білокур зустрічається і листується?
Відповідь. 50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь в багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники культури. Білокур зустрічається і листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Анатолієм Середою, Василем Касіяном, Матвієм Донцовим, Степаном Кириченком.
Її роботи викликали справжню сенсацію спочатку в Полтаві, а згодом, у Києві, Москві і Парижі. Катериною починає опікуватися Василь Нагай, директор УБНТ, який з часом став директором Державного музею українського народно-декоративного мистецтва. Він купував для неї полотно, розчинники, фарби і навіть домовлявся про автобус для поїздок до Києва та паливо на зиму, був її опорою і бідою водночас. Бідою, бо намагався втиснути її творчість у прокрустове ложе народної творчості.
- Які картини К. Білокур експонувалися в Києві, Москві, Парижі?
Відповідь. Її картинам “Квіти увечері” (1942 р.), “Лілії” (1942-43 рр.), “Буйна” (1944-47 рр.), “Декоративні квіти” (1945 р.), “Півонії” (1946 р.), “Привіт урожаю” (1946 р.), “30 років Жовтню” (1947 р.), найкращій у доробку “Цар-колос” (1949 р.), “Колгоспне поле” (1948-1949 рр.), “Сніданок”, “Урожай” (1950 р.) на той час віддали шану в Україні, Москві й Парижі, уславлений Пікассо вже сказав “Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ”.
- Назвіть пейзажні картини художниці.
Відповідь. У доробку художниці є чимало пейзажів. Картина-пейзаж “Напровесні” зображує пробудження природи від довгого зимового сну. Від лагідного подиху весняного вітерцю затріпотіли гілочки молодих верб, що виросли з пня: непереможний закон природи: старе відживає, даючи життя новому, молодому…
Ця картина милує око ніжністю кольорів. Людина оповита ніжним серпанком вранішнього туману. Відчуваєш його вологу і прохолоду. Білокора берізка, гнучке гілля верби, торішня пожухла трава, де-не-де пробивається ніжна зелень. Повінь. Вода на лузі підступає аж до дерев. І над усім високе блакитне небо, чисте і безхмарне. Від пейзажу віє особливим весняним теплом, спокоєм.
У Катерини Білокур ціла низка пейзажних картин – “За селом”, “Гай”, “Осінь у Богданівці”, “Вересень у Богданівці”. Вони розкривають ще одну грань художнього обдарування К. Білокур – уміння тонко відчувати і відтворювати природу рідного краю.
- Які портрети намалювала народна майстриня?
Відповідь. Залюбки вона малювала своїх односельчан, є й три автопортрети (1950, 1955, 1957).
Надзвичайно скромна у житті, такою вона зображає себе і на автопортретах. Сіро-білі тони, простий селянській одяг, задумливий, спокійний погляд розумних очей.
- Що вражає у полотнах Катерини Білокур?
Відповідь. Яскрава самобутність, поетичність її творів, гармонія кольорів, національний колорит.
Дивлячись на її натюрморти, ми, глядачі, майже фізично відчуваємо запах гарячої картоплі (в мундирах), п’яніємо від аромату щойно з печі витягнутої хлібини, споглядаємо прозорість достиглих грон винограду, звідуємо смак воскових дозрілих яблук і медово-пахучих груш, м’ясистість червонощоких помідорів.
Правда сільського життя і висока, свята поезія буденного вгадуються в тих роботах.
- В якому році К. Білокур присвоєно звання народного художника України?
Відповідь. У 1956 році.
- “На жаль, я справді не вмію малювати квітів. На жаль… вони для нас просто квіти, які ми вирощуємо на дозвіллі, або ж знаємо, скільки вони коштують із рук квітникарки, або ж чуємо, як вони пахнуть у вазі, в опівнічній кімнаті. Тільки незатуркана суєтою душа може отак їх відчувати й бачити.
Ми найбільш цінуємо саме те, чого не маємо або не вміємо робити…
Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ”. Кому належать ці слова?
Відповідь. 1954 рік. Париж. Міжнародна виставка ЮНЕСКО у Французькому національному музеї “Лувр”. Європа знайомиться з творами Катерини Білокур.
Вірили, що роботи неосвіченої української селянки повинні зацікавити, вразити славнозвісного Пабло Пікассо.
- Назвіть картини, створені художницею в останні роки життя.
Відповідь. В останні роки життя майстриня пензля створила чудові картини: “Півонії” (1959), “Букет квітів” (1959), “Квіти і овочі” (1959), “Натюрморт” (1960). Її ім’я стало знане в Україні й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку навідуються гості. Її згадують поруч із славетними примітивістами Анрі Руссо, Марією Приймаченко, Ніко Піросмашвілі, Іваном і Йосипом Генераличами.
- Що ви знаєте про останні роки Катерини Білокур?
Відповідь. “О, з якою я енергією працювала кінець 1940 року, початок 1941 року, бо вже мене рідні мої не лаяли, бо в Полтаві сказали, що я художник. Чуєте? Вчені люди назвали мене художником!” – писала К. Білокур в автобіографії. Але так могли вважати в Полтаві, Москві, Парижі, а голова колгоспу ім. Кірова, відмовляючи батькові зорати город, глумився: “У тебе дочка-художниця, як кобила. Запряжи її та й ори”. Отже, вдень малювала, а вночі копала. А з 1951 до 1958-ті звільнила сама себе від домашньої роботи, чим викликала роздратування й докори Христі, яка на зовиці зганяла всю свою злість: тут не важили ні талант, ні нагороди, ні звання.
Потайки скаржилася у листах: “…братова жінка образить, так плачу. А як поплачу, а як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювати. А таке буває майже кожного дня…”. Була в Катерини мрія ще до війни: продасть вона вдало свої картини і “буде в мене фарб багато, а гроші всі роздам своїм рідним, щоб вони ласкавіші до мене були, щоб не дорікали мені, не оскорбляли мене – і буду я тоді сміло й весело малювати і буду творити великі і чудові картини”. Не справдилося – згорів під час війни Полтавській краєзнавчий музей разом з персональною виставкою Катерини Білокур.
…Катря передчасно пішла з життя. Особливо каторжними для неї були останні три роки, коли доглядала хвору матір. Власне, ці три роки звели її в домовину. Оточуючі (хто байдуже, хто зі зловтіхою) спостерігали, як мучиться талант, не маючи змоги творити. Не витримала, криком запросила допомоги: “Ой, люди добрі, ой, співчуйте, а хоч почуйте моє горенько велике. Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитися, як від того коли в мене немає часу малювати!” (з листа до Кулішової, 1960 р.). Не почули… Шістдесятилітньою скінчила свій життєвий шлях. У могилу її передчасно вклали людська байдужість і заздрість.
Катерина Білокур пішла від нас у розквіті унікального таланту.
- Однією з трьох викрадених з Лувра картин в Парижі (1954 р.) була картина К. Білокур, назвіть її.
Відповідь. Картина “Цар-колос”.
- Які статті, нариси, твори, написані про чудову народну художницю?
Відповідь.
- Роман В. Яворівського “Автопортрет з уяви”.
- Стаття О. Гончара “Чарівниця”.
- Нарис М. Кагарлицького “Квіти мої, діти”, який надрукований у книзі “Наодинці із совістю”.
- Ганна Чубач (вірш “Діти Катерини Білокур”) та ін.
- Хто з українських поетів, мистецтвознавців писав про Катерину Білокур?
Відповідь.
- Матвій Донцов, мистецтвознавець.
- Марія Долинська, мистецтвознавець.
- Іван Драч, поет.
- Микола Бажай, поет.
- В. Голобородько, поет.
- В. Юхимович, поет.
- Ганна Чубач, поетеса та інші.
- Як українці вшановують пам’ять К. Білокур?
Відповідь. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з живописними спогадами.
У Києві в Державному музеї українського декоративного мистецтва є великий “білокурівський зал”. Композитор Леся Дичко створила балет “Катерина Білокур” (1983), у 1989 році на екрани країни вийшов художній фільм “Буйна”.
- В якому році вийшла книжка Білокур К. “Я буду художником”? Що пише у вступному слові до цієї книжки М. Кагарлицький?
Відповідь. У 1995 р. листи богданівської художниці, отой дивовижний мікрокосмос, сповнений болями й радощами, переживаннями й надіями, відкриває насамперед безмір людського серця. Ці листи кожному “заболять по-своєму, зачеплять найінтимнішу струну – і озветься вона… голосом Катерини Білокур, ніжним і печаловитим, як у скрипки Страдиварі, чистим і полинним, як материнська сльоза. Озветься і оселиться назавжди в душі…”, – пише у вступному слові до книжки “Я буду художником!” М. Кагарлицький. І всіх вражатиме дивовижно новий і незбагненно не звичний образ Катерини Білокур, неговіркої, сором’язливої і скромної в спілкуванні, за свідченням всіх, хто знав її. І постане вона “натхненим поетом у листах”, людиною з винятковим мовним чуттям і знанням рідного слова.
- Як Микола Бажан пише про листи Катерини Білокур?
Відповідь. “Листи її, наче сплески світла, осяюють ту, досі ще не збагненну, загадкову, не піддатну ані доскіпливим дослідженням, ані пронизливим комп’ютерним прогнозам путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на жодні дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси”.
- Кому належать ці рядки:
- …І від тих чорнобривців пекучих
Я у центр свого світу поринув,
Поринув у всесвіт городу
З півоніями, маками, каннами,
І я дотуливсь, як до матері, –
Згадав Білокур Катерину.
А тут картини буяли на виставці,
Де прекрасні, а де потворні.
Прекрасні, коли неповторні,
І потворні – з чужого голосу.
Дуже вони хиталися
Без буйнощів сили у корені,
І жодна мене не палила
Нещадимістю того “Цар-Колосу”.
Відповідь. Іван Драч.
- Подивиться на кота і подивіться на кота
– “Котику, мій братику!” –
а той сидить на припічку
розцяцькований, як опишнянський глечик:
і калачики, і королевий цвіт,
і чорнобривці по ньому цвітуть.
Уловить кота і уловить кота
вистриже віхтик і вистриже віхтик,
по віхтику на всяку квіточку:
віхтик на калачики,
віхтик на королевий цвіт,
віхтик на чорнобривці,
бо ж розквітають у різні пори року:
яка навесні,
яка о Петрі,
яка у бабине літо…
Відповідь. В. Голобородько.
- І мова їхня голосна
Таких квіток ніде не буде,
Такі не хиляться, не в’януть,
Таких морози не приб’ють
І навіть росами тумани
Перед світанком не заллють.
На них немає ні пилинки,
Це їх не можна не любить.
Це їх самотня добра жінка
Колись навчила говорить.
Усі вони у світ широкий
Зітхають крильцями бджоли
Лиш чорнобривчик кароокий
Ще не говорить, бо малий.
Але і він – уже сміється
І тулить личко до листка,
І сам собі таким здається
Як хтіли пензель і рука.
Його сестра, струнка жоржина,
Усім розказує про те,
Що мама їхня – Катерина.
Що серце в неї золоте.
Відповідь. Г. Чубач.
- Дерева й сусіди свідки,
Що ради малювань Вона
Ніколи не зірвала квітки –
Ні ружі, ані стояна.
Відповідь. В. Юхимович.
- “Закоханими очима справжнього митця вглядалася Катерина Білокур рідної природи, але не копіювала її натуралістично, а витворювала з неї поезію, воістину з творчим натхненням передаючи і золото могутнього колосся, й буяння півоній, жоржин, троянд, кручених паничів, і все це злилося, сплелось у щедрім вияві життєвої сили, все це затаїло в собі якусь глибину, нерозгаданість, все оповите якимось синім присмером, таємничістю казки”.
Відповідь. О. Гончар.
- “Кожен великий національний талант самою природою закодований мислити планетарно, виступати від імені свого народу й людства в цілому. А Катерина Василівна несла в собі безмір любові до України, її народу, мови, культури, безмір страждання, безмір розпуки й розпачу; бо гостро реагувала на несправедливість і облуду, на цинічну наругу над людиною, передусім над талантом. Це вона рано усвідомила, ставши на прю з жорстокою дійсністю за право бути художником. І могутньою зброєю її спілкування з людьми і природою стала квітка, яку мала за живу істоту, вважала окрасою й очима землі, найпоетичнішим створінням серед рослинного царства”.
Відповідь. М. Кагарлицький.
- “Квітування соняшника вона не лише любила, а й знала, а коли Катерина каже, що знає, то це можна тлумачити так: серед зими вона заплющить очі і побачить перед собою кожну жилочку на пелюстці, внутрішнє світло кольорів, тихе перетікання соку від кореня до молочної зернинки в густому стільнику соняшникового лиця, крутого, басковитого вигину шиї, пругких м’язів кожного листка, відчує під пучками колючкуватий пушок стовбура та ніжний оксамит язичка пелюстки, який усім нам здається жовтим, а її око назбирує в цьому кольорі аж одинадцять відтінків”.
Відповідь. В. Яворівський.
- Де проводиться міжрегіональний фестиваль народної творчості “Катеринина пісня”, присвячений пам’яті художниці?
Відповідь. З 2012 р. щорічно 9 червня в селі Богданівка Яготинського району Київської області – на батьківщині талановитої української художниці проводиться фестиваль народної творчості “Катеринина пісня”.
- Коли і хто створив виставу “Дві квітки кольору індиго”?
Відповідь. У 2009 р. режисер та сценограф Олександр Білозуб створив виставу “Дві квітки кольору індиго”, головними героями якої стали художниці Катерина Білокур та Фріда Кало. Прем’єра відбулася 30 квітня 2009 р. на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка.
Використані джерела
- Катерина Білокур. Видання в 2-х кн.. – К., 2010.
2.Роздобудько І. Про Катрусю Білокур. – К., 2007.
3.Білокур К. // Енциклопедія сучасної України: у 30 т. – К., 2003.
4.Клименко В. Білокур К.В. – К., 2012.