Двадцяте століття можна сміливо назвати століттям визначних піаністів. Падеревський, Гофман, Рахманінов, Корто, Шнабель, Ріхтер, Рубінштейн, Гілельс — перелік можна продовжувати безкінечно… Але над усіма такими геніями як для простих шанувальників, так і музичних критиків височіє ще одне ім’я — Володимир Горовиць. Саме він має право вважатися символом піанізму XX століття. Він сів за фортепіано вже у 5 років, у 21 — виконав 155 торів. Його репертуар налічував 12 концертних програм, водночас як професіонали мали максимум 4. Він є володарем 25 премій «Греммі». Усе своє доросле життя він жив і творив у США. Та більшість українців навіть і не здогадуються, що 25-кратний власник однієї з найпрестижніших музичних нагород світу родом із України — майбутній піаніст народився і виріс у місті Києві. Якось, граючи з англійським оркестром, Горовиць розлютився і сказав: «Я — українець, і покажу англійцям, що таке темп».
Нащадок багатої єврейської сім’ї
У світовій музичній енциклопедії Володимир Горовиць поданий як американський піаніст, проте майбутній віртуоз народився в столиці України 1 жовтня 1903 року. Донедавна місце народження українського генія не було достеменно відомо. У деяких джерелах вказано, що Володимир народився в місті Бердичеві (Житомирська область).
Проте сучасні дослідники, зокрема музикознавець Юрій Зільберман у київському міському архіві знайшов метричні книги київських євреїв, у яких ідеться про те, що вся родина Горовиців — Володимир, його брати та сестри, дядько Олександр і батько Самуїл народилися в Києві.
Батько музиканта, Самуїл Горовиць, був відомим та авторитетним київським інженером, вихідцем із багатої єврейської сім’ї. Горовиць старший заснував у партнерстві з німецькими бізнесменами дилерську фірму та займався продажем електричних двигунів та насосів. Після одруження на Софії Бодік партнером по бізнесу став його брат Олександр.
У родині Горовиців було четверо дітей: Яків, Григорій, Регіна та наймолодший — Володимир. Варто зазначити, що дослідження та матеріали, присвячені життю та творчості піаніста, з’явилися після 1925 року, коли Володимир переїхав у Західну Європу. Тому про київський період життя генія відомо дуже мало. Проте саме в Україні він здобув музичну освіту та сформувався як особистість.
Грати на фортепіано Володимир почав із п’яти років. Цим піаніст завдячує своїй матері, Софії Горовиць, уся родина якої була музичною — 12 братів та сестер мали професійну музичну освіту. Сама Софія 8 років навчалася в Київському музичному училищі в класі директора закладу, відомого на той час викладача-піаніста Володимира Пухальського. Саме до нього на прослуховування у 1913 році вона привела 10-річного сина Володимира.
У цьому ж віці Горовиць почав навчатися в Київській консерваторії у відомих піаністів Сергія Тарновського та Фелікса Блюменфільда. Однак коли хлопчику виповнилося 12 років, усі чомусь вважали, що він стане композитором, але ніяк не всесвітньовідомим піаністом.
Хоча завдячувати розвитку таланту він повинен не лише матері та викладачам, а й собі. Адже ще в десятирічному віці він, завдяки власній наполегливості, вивчив напам’ять усі твори Вагнера. До того ж, уже від початку музичної освіти піаніст не дотримував правил у техніці, манері гри, він обирав власний шлях, який згодом привів його до шаленої популярності.
Втратити, щоб знайти
За 7 років навчання в училищі та консерваторії Володимир Горовиць часто виступав на публічних концертах. До того ж, у 1917 році батько піаніста збанкрутував і родина втратила все, навіть фортепіано. Тому хлопець власними концертами заробляв на життя собі та своїй родині.
Володимир Горовиць завершив навчання в консерваторії у 1920 році. На випускному вечорі піаніст виконав надзвичайно складний і водночас цікавий твір — Третій фортепіанний концерт Рахманінова, з яким ще не один раз зіштовхне його доля.
Звичайно, першими слухачами майбутнього віртуоза були кияни, а також харків’яни та одесити. До 1925 року піаніст давав концерти по всьому СРСР. Разом зі скрипалем Натаном Мільштейном він виступав у Москві та Петрограді. Причому в його репертуарі було ні багато, ні мало — 10 сольних програм. Лише за рік піаніст дав близько 20 концертів у Ленінграді, де зіграв 155 творів.
Останній виступ піаніста на Батьківщині відбувся у 1925 році в залі Київської філармонії. Не прийнявши ідеології радянської влади, яка на той час остаточно закріпила свою владу, Володимир Горовиць вирішив виїхати за кордон. Потім він згадував, що такий крок дався йому нелегко. Адже в Києві залишилися родина та друзі. Горовиць сподівався, щойно він влаштується за кордоном, то забере до себе з Києва батьків. Утім, це так і залишилося в планах піаніста. До кінця життя він так і не приїде більше до рідного міста.
Музична кар’єра в Європі та США
У вересні 1925 року Володимир Горовиць переїздить до Німеччини. Офіційно він від’їжджав на навчання. У той період таку можливість радянська влада надавала багатьом знаменитим людям — Горькому, Єсеніну, Маяковському, Глазунову, Шаляпіну.
Щоб не втратити шанс, музиканту довелося зібрати всі речі за один день. Він навіть не встиг попрощатися з матір’ю та сестрою. Згодом більшовики обрали піаніста представляти Україну на Міжнародному конкурсі піаністів ім. Ф. Шопена в 1927 році. Проте музикант вирішив залишитися на Заході і, як наслідок, участі в конкурсі не взяв.
Спершу в молодого музиканта не все вдавалося — перші два концерти в Берліні провалилися. Український піаніст любив розкуту гру, але стримані німці його музики не оцінили.
Перший час Володимиру Горовицю допомогли вижити мізерні грошові запаси, які він зумів перевезти через кордон у шкарпетці. Проте й вони швидко закінчувалися.оці. Проте музикант вирішив залишитися на Заході і, як наслідок, участі в конкурсі не взяв.
Перший час Володимиру Горовицю допомогли вижити мізерні грошові запаси, які він зумів перевезти через кордон у шкарпетці. Проте й вони швидко закінчувалися.
Музиканта врятувала пропозиція виступати із гамбурзьким симфонічним оркестром «Музікгалле», яка заклала підґрунтя у стрімкій міжнародній кар’єрі піаніста. За рік під час європейського турне він дав 69 концертів, чим здобув велику популярність.
У 1928 році Горовиць вирішив переїхати до США. Ця країна стала його другою Батьківщиною. На початку 1930-х років піаніст познайомився зі знаменитим диригентом Артуро Тосканіні. Їхні спільні виступи мали неабиякий успіх в американської публіки.
До того ж, Тосканіні познайомив піаніста зі своєю донькою Вандою, із якою у 1933 році Володимир Горовиць одружився. У цьому ж році в них народилася єдина дочка — Соня.
З того часу період безгрошів’я в піаніста завершився. Молода родина оселилася в Нью-Йорку. Музиканта прийняла в своє коло американська аристократія. На замовлення Горовиця створено особливий рояль, а в приватній художній колекції піаніста з’явилися картини Пікассо й Дега. Одним словом те, що могли дозволити собі одиниці. Він мав усе… крім власної родини.
Мати піаніста померла невдовзі після від’їзду сина з України. Після еміграції радянська влада неодноразово погрожувала Володимиру Горовицю. У 1930-х роках його брата та батька відправили в ГУЛАГ як «ворогів народу», де вони й загинули. Сестра Володимира Регіна вийшла заміж за відомого українського радянського економіста Овсія Лібермана та до кінця життя скромно викладала музику в Харківській консерваторії. Хоча Володимир Горовиць говорив, що вона була ще ліпшим піаністом, ніж він і відчував себе винним, що не зважаючи на свої зв’язки, не допоміг сестрі переїхати до Америки.
До сумних вістей із Батьківщини додалося самогубство доньки Горовиця Соні. До того ж, починаючи з 1940 року, музикант давав дуже багато концертів.
Лише на одному з його концертів із Тосканіні музикантам вдалося зібрати 1 мільйон доларів, який вони перерахували у фонд «Червоного хреста».
Втомлений від гастролей, нервових зривів та хвороб у 1953 році піаніст припинив концертну діяльність і зник зі сцени на 12 років. Усі ці роки він провів самітником, хоча, не зважаючи на депресію, музика не полишала піаніста. У цей час Горовиць вивчав незнайомі йому раніше твори композитора Олександра Скрябіна та зробив кілька записів.
Повернення на сцену
У 1965 році український піаніст тріумфально повернувся на сцену. Звістка про це сколихнула чи не весь американський музичний світ. Перший його виступ після 12-річної перерви відбувся на сцені «Карнегі-Холу». За квитками на його концерт у Нью-Йорку вишикувалася така черга шанувальників, що новина про цю подію потрапила на шпальти газет Нью-Йорка. Дружина Горовиця вночі роздавала каву та пиріжки людям, які готові були вистояти ніч, щоб мати можливість послухати її чоловіка.
Також на концерті були присутні практично всі відомі піаністи світу. Публiка була в захватi вiд гри маестро. Горовиць показав, що навіть після такої тривалої перерви неможливо втратити талант і техніку гри та Та, не зважаючи на ентузіазм прихильників, бували й критичні відгуки на творчість піаніста. До того ж, у його житті дедалі частіше почали траплятися нервові зриви. Через психічні перевантаження Горовиць міг у будь-який момент скасувати концерт, про що було обумовлено в його контрактах.
Та, не зважаючи на ентузіазм прихильників, бували й критичні відгуки на творчість піаніста. До того ж, у його житті дедалі частіше почали траплятися нервові зриви. Через психічні перевантаження Горовиць міг у будь-який момент скасувати концерт, про що було обумовлено в його контрактах.
Говорять, що одного разу він відмінив виступ через те, що напередодні йому не сподобалося те, що він їв. Або ж міг не виїжджати в концертне турне, тому що боявся їздити залізницею чи плавати на кораблі. Якщо ж Горовиць і вирушав у турне, то брав із собою власний рояль «Стейнвей» і майстра для його налаштування, якому він міг довіряти.
У 1975 році він знову «пішов» зі сцени, але вже на 6 років. У 1981 році Горовиць повернувся, щоб знову перервати концерти. У1985 році починається новий, проте вже останній період його виступів. Він мав надзвичайний підйом душевних сил, але фізичні сили його покидали. З тріумфальним успіхом піаніст у 1986 році дав концерти в Москві та Ленінграді. Проте до Києва так і не зміг приїхати через чорнобильську весну 1986 року.
Повернувшись до США, Володимир Горовиць отримав найвищу американську нагороду — Медаль Свободи. До того ж, починаючи з 1962 по 1989 роки, піаніст отримав 24 премії «Греммі». Це одна з найпрестижніших нагород у сучасній музиці, яку без перебільшень можна поставити в один ряд із премією «Оскар» у кінематографі. Звичайно, протягом життя піаніст отримав чимало інших музичних нагород та премій.
5 листопада 1989 року Володимир Горовиць помер. Поховали його в родинному склепі Тосканіні у Венеції. Ще за п’ять днів до смерті він записував для фірми «Sony» етюди Шопена й Ліста та ноктюрн Вагнера. Архів особистих речей та музичних записів нині зберігається в Єльському
університеті, а його знаменитий рояль «Стейнвей» — у Сан-Паулу.
В Україну ім’я Володимира Горовиця повернулося у 1995 році, коли на його честь організовано Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, що проходить раз на два роки. А на вулиці Михайла Коцюбинського в місті Києві знаходиться меморіальна дошка, присвячена українському піаністу.
Неповторний віртуоз
Практично все своє життя Володимир Горовиць провадив активну концертну діяльність. Репертуар знаменитого піаніста був надзвичайно широкий — від творів Доменіко Скарлатті до Сергія Прокоф’єва. Його гра серед інших вирізнялася блискучою віртуозністю та феноменальною технікою.
Відомі критики-сучасники Володимира Горовиця згадували про нього: «Якби ми жили в інший час, талант, який раптово відкрився світу, обов’язково назвали б диявольським. І якщо зараз не говорити про темні сили, то де ще можна знайти джерело цієї неймовірної швидкості його пальців, швидкості руху рук? Але що говорити про руки, кожен палець поводився так, ніби жив власним музичним життям. Головне, чим приваблює Горовиць — те, що він, без сумніву, тримає свого демона під контролем. У цьому, напевно, і полягає основна принада його гри… ».
За словами друзів, Горовиць знав напам’ять мало не всю музику. Під час студійних записів він міг грати ту саму річ зовсім по-іншому. Водночас визначити, яке виконання було досконалішим, просто неможливо: кожне здавалося шедевром. Та й сам піаніст говорив: «Я ніколи не граю однаково». Чимало композиторів, із якими Горовиць спілкувався особисто, дозволяли виконавцю правити власні музичні тексти.
Маестро дуже відповідально ставився до репертуару. Був завжди найсуворішим суддею для самого себе. Наприклад, перш ніж записати один iз концертів Моцарта, він переграв всі. На його роялі завжди стояв метроном, і він репетирував під його ритм.
Не зважаючи на те, що творчість піаніста залишилася всього лише на записах, слава Горовиця в Америці нині не зменшується. Нещодавно фірма «Стейнвей» святкувала створення півмільйонного рояля. Із цього приводу керівник фірми організував концертний тур найбільшим містами США, у якому брали участь кращі американські піаністи. Під час туру глядачам пропонували послухати лекцію про Володимира Горовиця, а також доторкнутися до рояля знаменитого маестро, того самого, на якому він вдосконалював свою майстерність і який не покидав його навіть за межами Америки.
Використані джерела
- Горовиць Володимир Самійлович. URL: goo.gl/nyTmsL.
- Мартин Михаил. Горовиц. Пианист века. URL: goo.gl/RV8ZQjc.
- Поліщук Тетяна. Горовиць Володимир: «Я ніколи не граю однаково». URL: goo.gl/M1CKNU.
- 100 років від дня народження піаніста Володимира Горовиця. URL: goo.gl/Qq3Usz.
Підготувала Анастасія БУГАЙЧУК
журнал “Школа”, №4 квітень 2018
