Щоб зрозуміти, якою учень бачить і сприймає школу, необхідно визначити, як саме і яким він бачить свого педагога. Іншими словами — для учня школа має «обличчя» учителя. І від того, яке воно — спокійне, радісне, доброзичливе або серйозне та суворе — залежить і сприйняття школи. До того ж школа покликана формувати в дитини цінності та цілі, які сприятимуть її оптимальній адаптації до сучасних умов життя, зокрема комунікації з оточенням. Передусім це вміння встановлювати контакти, наявність навичок саморегуляції та самоорганізації, знання механізмів безконфліктного спілкування. Саме адаптація дитини в суспільстві є критерієм, який визначає стан, особливості, перспективи взаємовідносин учителя й учня, показує реальну цінність освітнього процесу та є важливою умовою функціонування й розвитку Нової української школи.
Кінець XX-го та початок XXI-го століть ознаменувався вагомими змінами мало не у всіх сферах суспільного устрою країни: розпад СРСР і зміна кордонів, переосмислення ідеологічних засад, соціальна, економічна і політична поляризація суспільства, усвідомлення і формулювання нових засадничих орієнтирів, норм, цінностей. Усе це не могло оминути один із основних соціальних інститутів — школу. І в першу чергу — у сфері взаємин між усіма учасниками освітнього процесу, особливо між учителем і учнем.
Як зазначають дослідники, упродовж останніх десятиліть історично сформовані «директивні» взаємини між учителями та учнями зазнають змін. Наявна тенденція демократизації відносин у суспільстві веде і до демократизації відносин у школі, зокрема до особистісно орієнтованої освіти.
Розвиток особистісного підходу в педагогіці не можна назвати випадковим: він виник як відповідь на пошуки можливостей посилення ефективності процесу навчання, формування освіченої, творчої особистості. Досвід прогресивної педагогіки переконує, що максимально ефективним є навчання, що орієнтоване на особистість конкретної людини. Тому і взаємини, що складаються в шкільному колективі — між учителем і класом, між учнем і учнем, між учителем і учнем — змінюються не лише за формою, а й за змістом.
Права й обов’язки: хто кому винен?
Усі спроби розробити та впровадити етичний кодекс учителя в Україні завжди закінчувалися однаково: всі розуміли, що питання потребує глибшого вивчення і осучаснення змісту документа. І досі це питання залишається невирішеним, а сам проект етичного кодексу вчителя потребує доопрацювання.
Головним питанням етичного кодексу є: на кого передусім він має бути зорієнтованим? Захищати права учителів чи ставити в «центр Всесвіту» учня? Можете не погодитись, але ключем до змін у школі є вчитель. І будь-які організаційні, програмні, етичні, реформаторські прийоми будуть безрезультатними та помилковими, поки не буде створено умов, за яких учитель сприяйняв би ці зміни та зміг їх реалізувати.
Недарма у народі говорять, що «кому багато дано, з того багато і спитається». Тому сучасні діти, які живуть у цифровому світі, в епоху постійних змін, як ніколи потребують учителя, який уміє й бажає спілкуватися. Саме в контакті вчителя з учнями міститься основна особистісно формувальна цінність сучасної школи.
Відносини в системі «педагог — учень» формуються на основі 4 принципів (інфографіка).
Моральні норми вчителя
Моральна діяльність педагога окреслює такі норми взаємовідносин між вихователем та учнем, які сприяють формуванню і розвитку творчої особистості з почуттям власної гідності. Це висуває певні вимоги до поведінки вчителя, від найбільш загальних до конкретних. Моральна норма є вирішальним регулятором при формуванні в педагога ціннісно-орієнтаційної свідомості і є узагальнювальним критерієм оцінки його світоглядних поглядів і переконань.
Моральна норма не розглядається як чинник, що обмежує свободу поведінки, а залежить від характеру суспільної моральної свідомості. Співвідношення об’єктивної моральної норми і внутрішньої суб’єктивної оцінки формує стан моральної культури вчителя. Оцінювальне ставлення вчителя спирається на його життєвий та педагогічний досвід, на розвинуте логічне мислення, що дає більшу об’єктивність, ніж сприйняття за допомогою почуттів.
Установлення кореляції особистих та громадських інтересів у моральній свідомості вчителя передбачає певні поступки особистого перед моральними нормами. Поєднання внутрішніх моральних норм і зовнішніх моральних вимог формує якості вчителя в межах певного морально-нормативного механізму формування його культури поведінки.
Цей механізм сприяє вирішенню цілей і завдань навчально-виховного процесу, а подальше
вдосконалення морального виховання учнів сприяє формуванню суспільно свідомої та відповідальної учнівської молоді.
Дотримання загальнолюдських гуманістичних моральних норм сприяє розвитку доброзичливих стосунків між учителем та учнем. Сумлінне виконання вчителем своїх виховних функцій сприяє вирішенню різних проблем у суспільстві, які виникають як наслідок недостатнього виховного впливу на молоду людину. Педагог, який усвідомлює цю проблему, має прагнути до покращення рівня виховання. Моральні норми (норми-заборони, норми-межі, норми-зразки) визначають основні моральні обов’язки вчителя стосовно учнів.
Характерні риси взаємин «учитель — учень»
- Це важко
Взаємні контакти вчителя й учня в освітньому процесі мають складну природу, оскільки на їхню взаємодію впливає декілька обставин: психологічні (особистість учителя та учня, їхні індивідуальності), соціологічні (функціонування індивідуумів у суспільній групі) та педагогічні (взаємне навчання, стимулювання суб’єктивного розвитку вчителя та учня).
Вплив, який учитель має на учня — дуже тонка матерія за способом здійснення та ґрунтовна за змістом, адже поєднує в собі елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.
- Ці взаємини завжди індивідуальні
Учитель завжди індивідуально будує взаємодію з учнем, кожною своєю дією, вчинком, словом, жестом уміє звернутися не до абстрактно-загального образу учня, а до конкретної людини.
- Це тривалі взаємини
Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки передбачає довгий шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є швидким процес формування та закріплення рис суб’єктивного світогляду учня, це потребує постійної та копіткої роботи вчителя.
- Їх не вибирають
Відносини між учителем і учнем не вибирають, а диктуються необхідністю: для вчителя — працювати, вчити, а для підростаючого покоління — вчитися. Учитель не вибирає собі учнів, а вступає у відносини з тими, хто прийшов вчитися. Учень теж не вибирає собі вчителя, він приходить у школу, де вже працює певна група педагогів.
- Вони специфічні й змінні
Взаємні контакти вчителя та учнів мають свою специфіку на кожному освітньому етапі, що випливає, перш за все, з вікових особливостей та емоційного розвитку учнів. Наприклад, учні початкових класів більш схильні до емоційної близькості з учителем. Ця схильність слабшає у старших класах основної школи, і з’являється тоді, коли учням потрібна емоційна допомога.
- Суперечності — це норма
Між педагогом та учнем існують численні суперечності, оскільки в навчально-виховному процесі ці дві сторони виконують різні функції. Наслідком цього є ситуації, які свідчать про неоднаковість позицій, інтересів, цілей педагогів та учнів. Інтерес педагога відповідає потребам навчально-виховного процесу щодо підготовки молодих людей до самостійного життя в суспільстві. Вчитель зосереджений на опануванні ними знань, умінь і навичок, формуванні людських якостей, моральних чеснот.
Учні часто хочуть, аби вимоги педагога були нижчими, не задумуючись над наслідками цього. Деякі з них схильні неправильно інтерпретувати навіть глибоко вмотивовані, справедливі вимоги вчителя. Тому педагогічна етика зорієнтована на те, щоб справедливість вимог педагога стала для учнів логічно достовірною і психологічно переконливою.
- Необхідно поєднувати особистісне
з офіційним
Педагог має узгоджувати особистісні стосунки з учнем із офіційними (службовими). Міра поєднання особистісного та офіційного залежить від самого вчителя, від його свідомого вибору, що свідчить про моральний компонент цієї проблеми. Абсолютизація принципу дотримання дистанції призводить до відчуження між педагогом та учнем, а її невиправдане скорочення — до панібратства, що негативно впливає на освітню діяльність.
Тож варто дотримувати золотої середини. За словами Сократа: «Нічого не можна навчитися в людини, яка вам не подобається». Тому педагогові необхідно звертати увагу на те, щоб сподобатися своїм учням в усьому: у зовнішньому вигляді, у знаннях, у поведінці, в умінні й у праві бути саме їхнім Учителем.
Три умови ефективності професійного мовлення вчителя
- Професійне мовлення педагога повинно відповідати вимогам культури мовлення. Це важливий показник рівня його інтелігентності, освіченості, загальної культури. Продуктивність мовленнєвої діяльності педагога залежить передусім від того, наскільки його мовлення відповідає нормам сучасної літературної мови — акцентологічним, орфоепічним, лексичним, граматичним, орфографічним, стилістичним. Мовлення, яке відповідає цим нормам, є правильним. Правильність — одна з характеристик культури мовлення.
- Професійне мовлення педагога має бути, за словами російського театрального режисера Костянтина Станіславського, «словесною дією», метою якої є здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на учнів. Слово справжнього вчителя переконує, навіює, викликає в учнів відповідні почуття, формує їхнє ставлення до того, про що він говорить. Тому вчителю важливо орієнтувати себе в спілкуванні з учнями на цілеспрямований добір мовних і мовленнєвих засобів, на чітке визначення того, яке педагогічне завдання буде розв’язуватися цими засобами.
- Третя умова ефективності професійного мовлення педагога — його спрямованість, зверненість до учнів. Головна мета спрямованості мовлення — викликати учнів на діалог із учителем, залучити їх до співпраці, створити атмосферу співроздумів і співпереживання. Не менш важливим є також завдання орієнтувати учня на внутрішній діалог із самим собою.
Про невербальну комунікацію,
ґречність та мову
Культура поведінки педагога як професіонала саме з етичної точки зору містить багато складників. Існує певний перелік рис, пов’язаних з етичним боком взаємних контактів, порушення яких завжди викликає різні напружені ситуації між учителем та учнями, а також зниження ефективності процесу навчання. Серед основних — справедливість, правдивість, відвертість, стриманість, порядність, шляхетність.
Учні будь-якого навчального віку вважають, що основою позитивних контактів у процесі навчання є демонстрована вчителями позиція розуміння, оптимізму, щирості, доброзичливості, спокою, ввічливості та особистої культури.
- Чемність і тактовність
Дослідниця Віра Киричок зазначає, що чемність — це форма взаємовідносин між людьми, яка включає в себе такі людські прояви, як уважність та готовність стати в пригоді кожному, хто цього потребує. У житті можуть зустрічатися ситуації, коли ми вимушені мати справу з людиною, котра з різних причин не заслуговує на повагу. Але це не дає права принижувати її. Треба за всіх обставин залишатися чемним.
Чемність має декілька відтінків: коректність, люб’язність ґречність, делікатність. Коректність — це здебільшого офіційна, суха чемність, уміння «тримати себе в руках» у будь-яких ситуаціях, навіть конфліктних. Проявляти коректність — означає зберігати свою гідність і гідність свого партнера в спілкуванні.
Люб’язність — чемність, у якій виразно проявляється прагнення бути приємним і корисним іншому. Люб’язна людина — це людина привітна, ввічлива, із якою приємно вступати в контакт, вислуховувати її поради.
Ґречність — вища міра вияву ввічливості, яка завжди має проявлятись у спілкуванні зі старшими людьми.
Делікатність — чемність, що виявляється педагогом особливо м’яко, чутливо стосовно неврівноважених, уразливих, егоїстичних, навіть злих дітей. Часто це діти з проблемних чи неповних родин, де панують жорсткі взаємини, відсутній позитивний емоційний мікроклімат.
Тактовність — почуття міри, котрої слід дотримувати в стосунках з іншими людьми. Для її належного прояву педагогові необхідно:
- уміти відчувати ту межу, за якою в дитини, колеги чи в когось із батьків може виникнути образа;
- не робити зауважень у присутності інших людей;
- не ставити запитань, що можуть викликати біль у співрозмовника або поставити його в незручне становище.
Тактовність — надзвичайно важлива умова та обов’язкова ознака педагогічної культури. Вона передбачає чутливість до переживань іншої людини і здатність враховувати її почуття з доброти, а не заради власного благополуччя.
Точність — уміння цінувати своє слово, не кидати його на вітер, тобто виконувати те, що обіцяли.
Скромність — уміння зіставляти власну самооцінку з думкою інших, не переоцінювати себе і свою значимість.
- Мовленнєвий етикет
Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, переконана дослідниця Світлана Дубовик. Мовлення педагога має два різновиди — монолог (монологічне мовлення) і діалог (діалогічне мовлення). Форми педагогічного мовлення різноманітні. Найпоширенішими формами монологічного мовлення вчителя є розповідь, шкільна лекція, коментар, пояснення, розгорнуті оціночні судження (мотивація оцінки знань, поведінки, позаурочної діяльності школярів). Діалогічне мовлення вчителя широко представлене в різноманітних бесідах з учнями, побудованих у формі запитань і відповідей.
Комунікативна поведінка педагога оцінюється відповідно до того, що і як він говорить, які в нього жести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані. У реальних ситуаціях шкільного життя — на уроках, перервах, у позаурочній діяльності — мовленнєвий бік спілкування становить складну поліфонію реплік, розповідей, запитань, оціночних суджень, зауважень, емоційних реакцій.
Ця специфічна атмосфера — результат комунікативної поведінки вчителя й учнів. Щоразу вона неповторна та миттєва. Варто зазначити, що в пам’яті учнів після зустрічі з учителем залишається не тільки пізнавальна інформація, яку він дав, а й та атмосфера, якою супроводжувалося їхнє спілкування. Учні зберігають у спогадах настрій, враження від зустрічі з педагогом, пам’ять про його погляд, інтонацію, тональність мовлення, реакцію на поведінку учнів.
Тому, плануючи зустріч зі школярами, важливо обмірковувати не тільки зміст спілкування («про що я буду з ними говорити»), а й особливості свого мовлення і комунікативної поведінки («як я буду говорити», «які вербальні та невербальні засоби допоможуть мені бути виразним, переконливим, коректним, ввічливим», «яку емоційну атмосферу спілкування я хотів би створити»).
Рівень майстерності мовленнєвої діяльності педагога визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки.
Слова педагога повинні завжди мати точного адресата — їхній добір здійснюється з розрахунку, що вони будуть сприйматися конкретними учнями. Педагог-майстер завжди будує своє мовлення, передбачаючи можливу реакцію учнів на свої слова, навіть на тон, яким вони будуть сказані. Таке передбачення допоможе вчителю раціональніше організувати своє мовлення та скоригувати його під час спілкування.
Спрямованість мовлення педагога залежить також і від його вміння будувати свій монолог як діалог з учнями, як пряме звертання до їхнього розуму, почуттів, переживань. У розповіді вчителя мають бути й прямі спонукання до спільної роботи («давайте поміркуємо, пофантазуємо, поглянемо з позиції цього дослідника», «гадаю, вас теж схвилювала ця історія, у вас виникли запитання»); і висловлювання власних оцінок, вражень, роздумів («я не можу не поділитися з вами своїми враженнями, міркуваннями», «мені важко погодитися з такими висновками», «ця книга переконала мене в тому, що…»).
Володіння технікою професійного мовлення — обов’язкова передумова ефективності педагога. У сучасній соціальній психології компоненти техніки мовлення — голос, дикція, темп, інтонація — визначаються як акустична система відтворення людини людиною.
Дослідженнями встановлено, що компоненти техніки мовлення виконують важливі функції, а саме: створюють імідж людини, який закріплюється у свідомості інших людей; дають змогу виявити психічну індивідуальність людини, визначити її емоційний стан. Наприклад, можна створити образ спокійного, врівноваженого педагога або, навпаки — категоричного властолюбця. Мовлення одного педагога свідчить про його надмірну нервозність, метушливість, іншого — про скутість, сором’язливість, невпевненість у собі.
- Невербальні засоби педагогічної комунікації
Невербальна комунікація — процес взаємообміну інформацією через використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації. Соціально і психофізіологічно вмотивоване використання невербальних засобів комунікації виражає загальнокультурний досвід, індивідуальні особливості особистості, оптимізує передавання, сприймання й розуміння інформації.
На думку психологів, 60—80% комунікації відбувається з використанням невербальних засобів; значущість міміки, жестів у спілкуванні становить 55%, інтонації — 38%, слів — 7%. Понад 90% інформації передається невербальними засобами протягом перших секунд спілкування.
Використовувані в невербальній комунікації засоби залежать від індивідуально-психологічних особливостей, соціального середовища, національної належності особистості, дотримання норм етикету, віку, типу темпераменту людини.
У педагогічній комунікації важливо вміти цілеспрямовано паралельно використовувати вербальні й невербальні засоби. Завдяки цьому забезпечується адекватне передавання, сприйняття й усвідомлення інформації, розкриття особистості мовця і слухача.
Основними засобами невербальної комунікації вчителя є: зовнішній вигляд, пантоміміка, екстралінгвістичні та просодичні засоби, міміка, контакт очей (візуальний контакт), міжособистісний простір.
До стійких категорій зовнішнього вигляду вчителя належать:
- фізичний вигляд (обличчя, постава і типові пози, хода, голос і мовлення);
- оформлення зовнішності (одяг, зачіска, прикраси);
- засоби виразної поведінки (доброзичливість, привітність, привабливість, естетична виразність тощо).
Педагог формує морально-етичні погляди і смаки вихованців. Будь-яка деталь у його зовнішності й поведінці має виховне значення. Тому варто по можливості одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди. Водночас одяг вчителя має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: щоб писати на дошці, працювати з демонстраційними матеріалами, нахилятися, ходити між рядами парт тощо.
Уміле використання кольору, фактури, доповнень (ґудзиків, пряжок тощо) також позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню почуття міри, не відвертає уваги від навчального процесу. Естетична виразність, привабливість вчителя виявляється і в привітності погляду, доброзичливості обличчя, усмішці, зібраності, у стриманості рухів, у виправданих м’яких жестах, у поставі й ході.
Для педагога неприпустимі кривляння, метушливість, штучність жестів, в’ялість. У зовнішності вчителя діти повинні бачити і відчувати стриману силу, упевненість і доброту. Шляхетна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, упевненість педагога.
Сутулість, нахилена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто постава є результатом спеціальних вправ і звички, тому вчитель має навчитися правильно стояти перед учнями на уроці, рухатись тощо.
Емоційний стан, внутрішню налаштованість учителя виражає і його поза — положення частин тіла: піднята голова свідчить про впевненість у собі, виражену самосвідомість (без самозвеличування, зарозумілості), відкритість і увагу до інших; відхиляння голови назад демонструє активне бажання діяльності, виклик; голова, схилена набік — відмова від активності, відкритість до співрозмовника, прагнення йти назустріч аж до покірності; схилена донизу — ознака безвольності.
Оптимальний пластичний образ вчителя формують: відкрита поза, опущені або ледве зігнуті в ліктях руки (не варто їх схрещувати); оберненість обличчям до класу, витримування дистанції, яка створює ефект довіри; розверненість долонь не до аудиторії; плавна пластика, продумана зміна місцезнаходження (доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони), крок уперед підсилює значущість повідомлення, зосереджує увагу аудиторії.
Відступаючи назад, промовець начебто дає змогу слухачам перепочити. Нахил до учня під час розмови сприймається як люб’язність, вияв уваги, відхилення корпусу назад або розмова сидячи у кріслі сприймаються насторожено.
Деякі вчителі свідомо мінімізують або й зовсім виключають невербальну комунікацію з класом, вважаючи, що вона відволікає від сприйняття фактичної інформації. Вони надають перевагу застиглій позі (весь урок перебувають в одному положенні), перебуванню вчителя в одному місці (захисним бар’єром слугує стіл), уникають візуального контакту з учнями. Внаслідок цього в школярів виникає бажання зайнятися чимось іншим, оскільки їм важко слухати вчителя, сприймати матеріал.
Пропонуємо кілька порад, щоб уникнути помилок у невербальному спілкуванні, які нерідко зустрічаються в реальному житті педагога:
Не втрачайте почуття міри: навчіться чітко визначати, коли необхідно одягати класичний костюм, коли робочий халат, святкову сукню, а коли — светр і джинси. Ні в якому разі не перебувайте в приміщенні школи в головному уборі. Це стосується як чоловіків, так і жінок.
Ніколи не підкреслюйте своєю мімікою чи жестами негативні сторони чи дефекти зовнішності, характеру й темпераменту учнів. Ніколи не вказуйте на учня пальцем. Не жестикулюйте надміру, бо жести мають лише підкреслювати слово.
Ніколи не обирайте «закриту» позу. У роботі з дітьми уникайте пози «лева» чи «наглядача», бо діти непогано читають мову жестів і вчителю варто її досконало засвоїти.
Не допускайте мовленнєвих шаблонів і висловів, слів-паразитів. Не забувайте, що голос учителя має бути відкритим, виразним, гнучким, витривалим. У ньому має звучати впевненість, мажорність. Не припускайтеся помилок орфоепії.
Не слід забувати, що людину, дитину легко образити не тільки словом, а й інтонацією.
Засоби невербальної комунікації вчителя
- Найпоширенішим засобом невербальної комунікації є мова тіла. До мови тіла належать: статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя і фігури, особливості будови тіла), арт-ефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика), запахи (природні, штучні); динамічна експресія — текесика (дотики, потиски рук, поплескування), просодика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу), екстралінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач), кінесика (комунікативно значущі рухи: міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода; контакт очей: спрямованість, частота контакту, тривалість), невербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).
- Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування.
- Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій.
Замість висновку
Взаємини педагогів та учнів інколи бувають дуже складними. Але стосунки між людьми — це завжди складно. Протягом періоду свого існування людство знайшло відповідь на величезну кількість питань. Але питання про те, як досягти взаєморозуміння (особливо між дорослими й дітьми), залишається відкритим, оскільки потребує постійної роботи та зусиль від усіх учасників освітнього процесу.
Основа цієї роботи — любов. Любов до дитини є сутністю гуманізму та гуманістичної педагогіки. Ця любов характеризується беззастережністю і безумовністю, що дає змогу пізнати особистість дитини, оцінити її поведінку, визначити методи впливу на неї. Любити дитину безумовно — означає любити її незалежно від зовнішності, здібностей до навчання, вад, поведінки, очікувань від неї в майбутньому. Важливим є вираження цієї любові, віри в досконалість дитини, формування її моральної краси.
Принцип педагогічного гуманізму (лат. humanus — людяний) — моральний принцип, на якому ґрунтується гуманізація навчально-виховного процесу, центром якого є дитина. Цей принцип є провідним у педагогічній етиці.
Звичайно, взаємини між педагогом і учнем потребують змін і вдосконалення. Головне — учні й учителі мають розуміти необхідність руху назустріч одне одному. Наскільки цей рух буде повільним чи швидким, залежить від педагогів.
Використані джерела
- Васянович Г. Педагогічна етика: Навч. метод. посіб. Львів: Норма, 2005.
- Дубовик С. Г. Мовний етикет у професійній культурі педагога. Рідна мова. 2013. № 38.
- Малахов В. Етика: Навч. посіб. курс лекцій. 5-те вид. Київ: Либідь, 2004.
- Михайлова Г. А. Проблема взаимоотношений учителя и ученика в американской науке об образовании: Дис. канд. пед. наук: 13.00.01: Уссурийск, 2004.
- Мовчан В. Етика. Київ: Наукова думка, 2008.
- Тофтул М. Г. Етика: Підручник. 2-ге вид., випр., допов. Київ: Академія, 2011.
- Невербальні засоби педагогічної комунікації. URL: https://goo.gl/mzRS8u.
- Етика поведінки (вихователя, педагога). URL: http://www.etica.in.ua.
- Киричок В. Етика спілкування вчителя з учнями. URL: https://goo.gl/2jQ7CY
- Мировой опыт: чем различаются и чем похожи педагоги разных стран. URL: https://www.segodnya.ua.
- Наукова бібліотека дисертацій і авторефератів. URL: http://www.dissercat.com.
Підготувала Наталія ХАРЧЕНКО
журнал “Директор школи”, №4 квітень 2018
