Вищою цінністю нашого суспільства є людина. Увага до виховання людини, турбота про всебічний розвиток її здібностей, удосконалення особистих якостей створюють коло проблем сучасного суспільства. Існування індивідуальних відмінностей між людьми очевидне. Необхідність індивідуального та диференційованого підходу зумовлена тим, що будь-яка дія на дитину заломлюється через її індивідуальні особливості, через «внутрішні умови», без урахування яких неможливий по-справжньому дієвий процес виховання.
Всебічний розвиток кожної людини — програмна мета нашого суспільства — передбачає як важливу умову виявлення творчого потенціалу особи, формування індивідуальності як вищого рівня її розвитку. Кожна людина повинна мати можливості виражати себе. У цьому зацікавлені й окрема особистість, і все суспільство. Багатовікові ролі людського чинника в розвитку нашого суспільства поставили питання про індивідуальну роботу
як важливу форму виховання. Індивідуальний підхід ніяк не протистоїть принципу колективності — основному принципу не лише виховання, а й усього устрою нашого життя.
Індивідуальний підхід — це не разовий захід. Він повинен пронизувати всю систему дії на дитину, і саме тому це загальний принцип виховання. Водночас у різних сферах виховання й навчання цей підхід виявляється різною мірою. Індивідуальний підхід спрямований передусім на зміцнення позитивних якостей та усунення недоліків. Уміючи й своєчасно втручаючись, можна уникнути небажаного болісного процесу перевиховання. За допомогою індивідуального підходу можна знайти «ключ» до кожної дитини. Індивідуальний підхід — це один із головних принципів педагогіки. Сама проблема індивідуального підходу має творчий характер, але існують основні моменти під час здійснення диференційованого підходу до дітей.
Гіпотеза: за допомогою використання індивідуального підходу у фізичному вихованні дітей можна досягти кращого результату у вихованні всебічно розвиненої особистості. Нові орієнтації та цінності сучасної освіти зумовили необхідність розуміти учня як індивідуальну дійсність і як індивідуальну можливість.
Індивідуальним у людині називають те особливе, що вирізняє її серед інших людей, а індивідуальністю — яскраво виражену сукупність ознак, властивих окремій людині, які закладені природою або набуті нею в індивідуальному досвіді. Особливими можуть бути інтелектуальні, вольові, моральні, соціальні та інші риси особистості. До індивідуальних особливостей належать своєрідність сприймання, мислення, пам’ять, уява, інтереси, схильності, здібності тощо. Вона значною мірою зумовлює процес засвоєння знань, формування якостей особистості.
Глибоке знання індивідуальних особливостей учня необхідне для вирішення двох завдань, взаємопов’язаних між собою:
1) індивідуалізації — підтримки й розвитку одиничного, особливого, своєрідного як потенціалу особистості;
2) соціалізації — адаптації в соціальному середовищі й самореалізації особистості в ньому.
Індивідуалізація навчання — це система засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці й розвитку самобутності для самостійного вибору власних смислів навчання.
Індивідуалізація сприяє розвитку самосвідомості, самостійності й відповідальності. Педагогічна підтримка полягає в спільному з учнем визначенні його інтересів, цілей, можливостей і шляхів подолання перешкод (проблем), які заважають йому досягати позитивних результатів у навчанні. Підґрунтям педагогічної підтримки є взаємини рівноправності, рівноцінності, поваги й довіри між учителем й учнем.
Індивідуалізація передбачає:
1) індивідуально зорієнтовану допомогу учням в усвідомленні власних потреб, інтересів, цілей навчання;
2) створення умов для вільної реалізації вроджених здібностей і можливостей;
3) підтримку школяра у творчому самовтіленні;
4) підтримку учня у рефлексії.
Отже, педагогічну підтримку використовують для того, щоб допомоги учням у вирішенні проблем: діагностичної, пошукової, діяльнісної, рефлексивної. Звісно, вона не може замінити процес навчання — основний шлях одержання юним поколінням соціального досвіду, створюваного людством протягом тисячоліть. У такому разі здійснюється індивідуальний підхід, суть якого полягає в управлінні розвитком учня, що базується на глибокому знанні рис його особистості й умов життя. Під диференціацією розуміють таку форму індивідуалізації, коли учні, схожі за певними індивідуальними особливостями, об’єднуються в групи для певного виду діяльності.
Підхід учителя фізичної культури до учнів з різною руховою потребою має бути індивідуальним, як і оцінювання їхньої працьовитості, яку вони проявляють на уроці. Більша активність одного учня порівняно з іншим ще не означає, що він більш свідомо підходить до своїх обов’язків на уроці, що він більш відповідальний. Просто йому потрібно більше рухів, щоб задовольнити свою потребу в руховій активності. Для учнів із низькою потребою в руховій активності необхідна така організація їхньої роботи, коли вони б відчували постійну увагу вчителя й товаришів, постійний контроль за їхніми діями й успіхами. Хороші результати дає об’єднання в пари активного школяра з пасивнимним. У такому разі перший здійснює контроль і надає підтримку другому.
Існує чимало шляхів і способів підвищення активності учнів: правильне формулювання завдань на уроці, емоційне проведення уроку, створення позитивного соціально-психологічного клімату на уроці, усунення непотрібних пауз, дотримання дидактичних принципів тощо. Емоційне тло є важливим чинником уроку. Воно може змінюватись під час уроку залежно від самопочуття учнів, їхнього інтересу до фізичних вправ, оцінювання їхньої діяльності. Урок фізичної культури стає радісним для школярів, коли вони рухаються, а не сидять і мерзнуть на лавках. Коли вони бачать усмішку вчителя, чують його жарт, коли бачать результати своєї праці. На емоційність уроку впливає: атмосфера уроку та поведінка вчителя, застосування ігрового та змагального методів, різноманітність засобів і методів, які використовує вчитель на уроці, музичний супровід.
Лише детально вивчивши психолого-педагогічні особливості дитячого колективу загалом та кожного учня зокрема, педагог може знайти правильний підхід у доборі та застосуванні режиму роботи на уроці та в позаурочних заходах. Під час викладу нового матеріалу, засвоєння й закріплення вивченого, під час контролю якості опанування знаннями найдоцільнішими є такі режими:
учитель → клас, учитель → група учнів,
учитель → учень.
Послідовно втілюючи на практиці диференційований та індивідуалізований підхід, можна використати ще й такий режим роботи:
клас → учитель, група учнів → учитель,
учень → учитель.
Застосування другого режиму взаємодії найдоцільніше на уроках закріплення, узагальнення й систематизації контролю та корекції знань, коли школярі вже володіють достатніми знаннями, уміннями й навичками, щоб працювати зі знаряддями, брати участь в іграх, змаганнях тощо. Диференціація й індивідуалізація навчання максимально забезпечують самостійність учнів у роботі над навчальними, проблемними чи спортивними завданнями, у розв’язанні різних питань. Рівень складності певного завдання залежить від визначення етапів завдань чи спрямовувальних, коригувальних дій учителя.
Завдання ускладнюються поступово. Ефективною є розробка вчителем цікавих ігор, кросвордів, завдань, дидактична роль яких посилюється завдяки максимальній активності учнів різних груп (від найслабших до найсильніших), захоплених як формою, так і змістом, доступністю запропонованого.
Диференціація дає можливість педагогові найефективніше використовувати навчальний час, максимально індивідуалізуючи завдання як щодо складності, так і щодо обсягу. Принцип поступового підвищення складності (від простого до складного) під час викладу програмового матеріалу дає можливість диференціювати завдання залежно від рівня підготовленості різних груп учнів: одне й те саме завдання, розраховане на групу школярів середнього рівня підготовленості й сприймання, можна відповідно спростити, знизивши бал, або ускладнити, підвищуючи бал.
Диференціація та індивідуалізація навчання допомагає залучити до роботи кожного учня, знайти найоптимальніший, найраціональніший підхід до груп школярів різних рівнів, дає можливість учневі і як об’єктові, і як співтворцеві навчального процесу засвоїти максимум інформації, поданої педагогом на уроці. Тому завданням учителя, зацікавленого в результатах своєї праці, є постійний творчий пошук, системний експеримент, апробація нових нетрадиційних форм і прийомів навчання і водночас вдосконалення та відшліфування давно відомих, традиційних.
Характеристика типів темпераменту дітей та особливості їх урахування на уроках фізичної культури
Назви основних типів темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік) збереглися від часів Гіппократа, і ними користуються в сучасній психології. Кожному окремому типу темпераменту властиві свої характерні особливості, які вчитель фізичної культури може вдало використовувати для
підвищення ефективності своїх уроків.
Сангвінік
Для сангвініка характерна підвищена реактивність. Він бурхливо сміється навіть із незначного приводу або може дуже розсердитися через дрібницю. Емоції виникають швидко, є сильними, але нетривалими, легко змінюються на протилежні. Радість може швидко перетворитися на гнів або навпаки. Цьому сприяє висока лабільність нервової системи. Тому почуття, інтереси, настрої та прагнення дуже мінливі. У колі друзів сангвінік завжди рухливий, веселий і життєрадісний. У нього переважає оптимістичний настрій. Має добре розвинуту міміку й виразні рухи. По обличчю легко вгадується його настрій, ставлення до людей і речей. Жваво відгукується на все, що привертає його увагу.
Знижена сенситивність характеризується високими порогами чутливості. Тому сангвінік часто не помічає слабких подразників або не реагує на них. Він дуже ініціативний, енергійний і працьовитий. Його цікавить усе нове. Тому з великим бажанням береться за нову справу, віддається їй і може зробити багато, якщо справа виявилася для нього цікавою. А якщо йому стало нецікаво, він починає нудьгувати і залишає розпочату роботу, не завершивши її.
Активність і реактивність збалансовані. Урівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування в корі головного мозку сприяють легкому утворенню тимчасових нервових зв’язків, їх варіативності. Тому сангвініки легко пристосовуються до будь-яких нових умов, легко зав’язують знайомства і вступають у спілкування з новими людьми, швидко схоплюють усе нове, засвоюють нові знання, навички і вміння. Їм властива неабияка кмітливість і гнучкий розум. Енергійні, веселі й комунікабельні сангвініки швидко привертають увагу інших людей і стають організаторами різних цікавих справ, лідерами різних компаній. У них розвиваються хороші організаторські здібності. Сангвінік — екстраверт. Здебільшого його поведінку зумовлюють зовнішні впливи, а не внутрішні переживання.
Учителю фізкультури на замітку!
Сангвініки є гарними капітанами команд у змаганнях, можуть легко організувати клас до роботи, бути персональним помічником фізично слабшим учням. Проте сангвініки постійно потребують стимулу ззовні: зміни завдань, похвали.
Холерик
У холерика висока реактивність й активність, причому реактивність переважає над активністю. Неврівноваженість процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль може призводити до зриву нервової системи з боку гальмування. Його підвищена емоційна збудливість і неврівноваженість поведінки по-різному проявляються в житті. В одних людей ці якості можуть реалізовуватися через неабияку наполегливість та енергійність під час виконання завдань. В інших — спричиняти цілком бурхливі афекти, конфліктність, нестриманість та агресивність.
Для холерика характерна циклічність у роботі. Він може цілком віддаватися справі, енергійно долати труднощі на шляху до його мети — і раптом припинити роботу. Так трапляється тоді, коли вичерпуються сили, втрачається віра у власні можливості. Це є наслідком неврівноваженості нервової системи. Як і сангвінік, має низьку сенситивність, тому часто не помічає слабких подразників. Менша пластичність створює певні труднощі в пристосуванні до нових умов життя, у налагодженні спілкування з новими людьми. Постійне намагання нав’язати власну думку співрозмовнику, категоричність у судженнях, нетерпимість до думки партнера звужують коло його спілкування.
Значна ригідність сприяє стійкості інтересів і прагнень підвищує наполегливість у роботі. Разом із тим ригідність створює труднощі під час переключення уваги й переходу з одного виду діяльності на інший. Високий психічний темп виявляється у швидких, іноді імпульсивних реакціях на подразники, різких поривчастих рухах, швидкому й пристрасному мовленні. Холерик — екстраверт. Його поведінка здебільшого зумовлена впливом зовнішніх обставин, а не
внутрішніми переживаннями.
Учителю фізкультури на замітку!
Холерики складно віддають ініціативу в командній роботі й водночас, на відміну від сангвініків, навряд чи стануть гарними капітанами команд. Саме тому холериків краще залучати до індивідуальних видів роботи, причому постійність фізичних вправ гарантуватимуть холерику спокійність і більшу успішність. А також залучати до участі в індивідуальних видах спортивних занять: гімнастиці, легкій атлетиці тощо.
Флегматик
Флегматику властиві мала сенситивність і реактивність і висока активність. Тому він сповільнено реагує на подразники. Емоції виникають у нього повільно, але відзначаються значною силою, тривалістю й стриманістю у зовнішніх проявах. Його складно розсмішити або розгнівати. Це емоційно стійкий тип. Урівноваженість і часткова інертність нервових процесів дають йому змогу залишатися спокійним за будь-яких умов, стримувати свої пориви, завжди слідувати встановленому розпорядку життя. На думку І. Павлова, флегматик — це спокійний, врівноважений, завжди рівний, упертий і наполегливий працівник. Йому властива зосередженість і працездатність.
Через малу рухливість нервових процесів має низький темп реакцій, йому складно переключати увагу, а тому має значні труднощі під час оволодіння новими видами діяльності. Недостатньо впевнений у собі, тривожний, а отже, малоактивний і безініціативний. Високу продуктивність праці виявляє під час виконання добре освоєної (нерідко монотонної) роботи. Висока ригідність створює певні проблеми у пристосуванні до нових умов. За своєю природою флегматик інтроверт, а тому алокомунікабельний. Йому складно знайомитися з новими людьми, знаходити теми для спілкування. Небагатослівний, тихий і часто має невиразний голос, збіднену міміку, повільні рухи.
Учителю фізкультури на замітку!
Флегматики точно не стануть гарними капітанами команд через низьку комунікабельність та певну інертність. Проте вони покажуть гарні результати в діяльності, що потребує витримки й наполегливості. Залучіть їх до виконання силових вправ, шахів, вправ на гнучкість і через кілька місяців у вас буде новий чемпіон.
Меланхолік
Для цього типу темпераменту характерна слабкість нервових процесів збудження й гальмування. Умовні рефлекси в нього утворюються повільно й легко гальмуються. Меланхолійний темперамент, писав І. Павлов, є явно гальмівним типом нервової системи. Висока сенситивність зумовлена низькими порогами чутливості. Меланхолік дуже вразливий, сором’язливий, легко ображається навіть із незначного приводу, плаксивий, замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, розгублюється, не знає, як поводитися, червоніє і мовчить. У нього виникає позамежне гальмування. І. Павлов називає меланхоліка аутичним типом і пояснює його аутизм тим, що в нього виникає страх нової ситуації.
Учителю фізкультури на замітку!
Із меланхоліка навряд чи вийде спортсмен чи лідер. Учнів із цим типом темпераменту необхідно об’єднувати в пари чи групи із сангвініками, із якими вони мають хороші відносини.
Онтогенез індивідуального розвитку учнів
Розвиток навчальних програм сучасної школи характеризується їх ускладненням. Шкільна реформа призвела до появи нових дисциплін, пов’язаних із застосуванням інформаційних технологій навчання. Водночас зростання обсягу навчального процесу не завжди враховує особливості фізичного та психофізіологічного розвитку дітей шкільного віку. Унаслідок нераціонального збільшення навчального навантаження в школярів спостерігається підвищена стомлюваність, погіршення зору, реакцій та інші психофізіологічні та нейродинамічні функції організму. Це відбувається з одночасним зниженням рівня здоров’я та працездатності дітей і підлітків.
У динаміці онтогенетичного розвитку молодший шкільний вік (від 7 до 12 років) має важливе значення. Період із 9-річного віку вважається найважливішим етапом системної організації фізіологічних функцій у дітей. У цей віковий період відбувається інтенсивний розвиток і вдосконалення функцій вищої нервової діяльності внаслідок морфофункціонального дозрівання. У багатьох учнів простежується зв’язок між успішністю в навчанні та властивостями нервових процесів й інших психофізіологічних функцій дітей молодшого шкільного віку.
Щоб виявити особливості фізичного розвитку та властивостей психофізіологічних і нейродинамічних функцій у дітей молодшого шкільного віку, необхідно:
1. Вивчити статеві особливості фізичного розвитку та формування психофізіологічних і нейродинамічних функцій дітей молодшого шкільного віку.
2. Дослідити стан фізичного розвитку та властивостей психофізіологічних і нейродинамічних функцій у дітей з різним обсягом шкільного навантаження.
3. Проаналізувати зв’язок між рівнем фізичного розвитку та станом психофізіологічних і нейродинамічних функцій дітей.
4. Провести аналіз зв’язку між психофізіологічними й нейродинамічними функціями в дітей в динаміці навчального року.
5. Розробити методичні підходи кількісного оцінювання фізичного розвитку для дітей.
Зростання обсягу шкільного навантаження за рахунок вивчення додаткових дисциплін у дітей молодшого шкільного віку сприяє формуванню психофізіологічних функцій: уваги, асоціативного мислення і працездатності головного мозку. На уроках фізичного виховання вчитель повинен ураховувати всі ці показники, щоб дитина була зацікавлена і впевнена в собі.
Професійний обов’язок кожного вчителя — бачити насамперед особистість дитини, якомога точніше знати її пізнавальні здібності, щоб індивідуалізувати навчання.
Диференційоване навчання — давно відомий та ефективний засіб здійснення індивідуального підходу до організації навчальної діяльності. Його застосування має бути систематичним і гнучким, відповідати змінам, які відбуваються в підготовці учнів.
Для здійснення диференційованого навчання вчителеві необхідно:
• вивчати загальну готовність дітей до навчальної діяльності та сприйняття конкретного матеріалу зокрема;
• передбачати труднощі, які можуть виникнути в дітей під час засвоєння нового матеріалу;
• застосовувати в системі уроків диференційовані індивідуальні та групові завдання;
• здійснювати перспективний аналіз: для чого плануються завдання, чому їх потрібно використовувати саме на цьому етапі уроку, як продовжити роботу на наступних уроках.
Практична реалізація індивідуального підходу починається із вивчення готовності дитини до навчання. Як відомо, відмінності між підготовкою малюків, які приходять до школи, досить великі, зокрема в словниковому запасі, швидкості мислення, темпі письма, умінні керувати своєю уявою, у працездатності. Вагомими чинниками успішності навчання й виховання є тип нервової системи, міцність здоров’я, вік учнів. Адже першокласникам може бути і рівно 7 (чи 6) років, і 6 років 10 місяців, і 7,5 років. Нейтралізувати викладені перешкоди на шляху реалізації індивідуальних можливостей дає змогу диференційоване навчання, яке полягає у пристосуванні навчального матеріалу до індивідуальних можливостей учнів шляхом диференціації методів, засобів інтенсивності навчальної діяльності стосовно груп, сформованих із приблизно однакових за рівнем підготовленості учнів.
Навчання й виховання варто будувати так, щоб вони завжди були розвивальними. Для цього враховують рівень рухового досвіду, фізичного й психічного розвитку дитини, прагнучи забезпечити доступність фізичного виховання шляхом постановки завдань, що повністю відповідають можливостям учнів. Водночас спираються не на наявний рівень розвитку, а на найближчі потенційні можливості. Інакше кажучи, навчати дитину треба не того, що вона може без особливої праці засвоїти на основі свого розвитку, а того, що сьогодні їй ще не під силу, що сьогодні вона зможе зробити лише з певною допомогою вчителя й лише завтра самостійно.
Правильно організований процес фізичного виховання має мобілізувати резерви розвитку школяра, змусити їх працювати з таким розрахунком, щоб завтра вони стали основою самостійної навчальної діяльності учня і базою засвоєння нового матеріалу. Так розширюються межі досягнутого і відбувається зростання фізичних і психічних можливостей школярів. Такий процес має здійснюватися постійно. Отже, визначення індивідуальної міри доступного й пошук шляхів її реалізації треба розглядати як систему роботи вчителя, а не як епізодичну форму вирівнювання можливостей дітей.
Конкретне визначення міри доступного — одна з найскладніших проблем фізичного виховання. Оптимальна міра доступного в навантаженнях, яка визначає його верхню (адаптаційну) межу, визначає повну відповідність між можливостями учня й складністю поставлених перед ним рухових завдань.
Оптимальна складність завдань слід визначати враховуючи можливості учнів засвоювати теоретичну інформацію (знання) й оволодівати певною структурою рухових дій, а також проявляти фізичні та психічні зусилля. Зрозуміло, що в різних дітей прояви цих можливостей різні. Водночас складність поставлених завдань залежить від суб’єктивного оцінювання учнями своїх можливостей. Так, невпевненість у власних силах підвищує ступінь складності, а впевненість суб’єктивно знижує її. Тому у процесі фізичного виховання дуже важливо знайти золоту середину, довівши завдання до рівня, який не знижує емоційний тонус і заразом інтерес до нового. Учитель не має права працювати на уроці з окремими учнями — найбільш підготовленими або учнями з низьким рівнем навчальних досягнень. Він повинен встановити з усіма повне взаєморозуміння.
Які особливості учнів для цього слід враховувати? Як відповідно до них потрібно діяти?
1. Передусім враховують відмінності у ставленні дітей до навчання і його результатів. Учні, які ставляться безвідповідально, негативно до навчання і його результатів, повинні бути предметом особливої та постійної уваги педагога. На них слід спрямувати різні прийоми впливу. До того ж необхідно потурбуватися про достатню мотивацію, виробити систему заохочень, яка сприяє ствердженню особистості шляхом створення ситуацій успіху.
2. Кількість і обсяг необхідних вправ для засвоєння і закріплення навчального матеріалу в кожного учня різні.
3. Під час оволодіння технікою рухових дійслід дібрати вправи відповідного характеру й обсягу залежно від навчальних успіхів учнів. Для складних вправ існує кілька навідних, кожна з яких має своє конкретне призначення. Якщо, наприклад, узяти метання м’ячика, то його окремим фазам відповідають конкретні навідні вправи. Різні учні з неоднаковим успіхом оволодівають фазами метання. В одних не виходить розбіг, другі погано засвоюють останні кроки, треті — фінальні зусилля тощо. Тому в процесі навчання кожному учневі дають навідні вправи, які сприяють засвоєнню тієї фази, оволодіння якої становить для нього найбільші труднощі.
4. Суттєво відрізняються можливості учнів витримувати фізичні й психічні навантаження. Це спонукає вчителя забезпечити сувору диференціацію навчальних завдань для кожного учня. Так, на заняттях із лижної підготовки прокладають кілька паралельних лижних колій. Для дітей із низьким рівнем фізичної підготовки навчальне коло становить 150—200 м. Для тих, хто краще засвоїв завдання вчителя, але ще робить помилки, — 350—450 м. Для учнів, які впевнено володіють технікою пересування на лижах, воно становить 500—700 м. Кожна група одержує своє завдання і працює над ним, але залежно від успіхів навчання можливі переходи з кола на коло.
Серйозну допомогу вчителеві в організації роботи щодо забезпечення диференціювання фізичних навантажень можуть надавати спеціально розроблені й вивішені на видному місці таблиці розрахунків кількості повторення завдань, переведені в проценти від максимального результату учнів. Після завдання вчителя виконати, наприклад, три серії згинання й розгинання рук в упорі лежачи із заданим інтервалом відпочинку й кількістю повторень 70% від максимального результату в кожній серії, учні з легкістю знайдуть своє дозування у відповідній клітинці навпроти свого максимального результату й точно виконають завдання.
Методичні рекомендації щодо індивідуальної роботи
Природа індивідуальних особливостей зумовлена:
• біологічними причинами (вік, стать, генетичні особливості, працездатність тощо);
• соціальними причинами (сім’я, школа, оточення);
• психічними процесами (сприйняття, пам’ять, мислення, воля, характер, схильності);
• фізичним розвитком.
Індивідуальний темп навчання — природно задана властивість, зумовлена швидкістю утворення тимчасових зв’язків у ЦНС, яка в різних дітей неоднакова, тому їм необхідний різний час і різна кількість повторень для засвоєння знань, формування рухових умінь і навичок. У роботі з дітьми важливе значення має хороше знання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів, оскільки в кожному класі є уважні, які вчаться, і розсіяні, активні й пасивні, такі, що цікавляться фізичною культурою та сприймають уроки без особливого зацікавлення. Учитель повинен добре знати стан здоров’я й фізичного розвитку кожного учня. Для цього він ознайомлюється з даними, які є в особистій справі учня, а також із результатами останнього медичного огляду. Важливим для вчителя є ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистий контакт із батьками — усе це доповнюється уважним спостереженням за дітьми в процесі навчально-виховної роботи.
У кожному класі є діти, які відрізняються за фізичною підготовленістю від більшості своїх однокласників. Одні з них мають низький рівень навчальних досягнень, інші, навпаки, дають високі показники під час виконання фізичних вправ. Діти, які мають низький рівень, за своїми показниками у фізичній культурі, часто соромляться і, не бажаючи виявити перед товаришами низький рівень підготовки у фізичному розвитку, неохоче виконують вправи або зовсім утримуються від їх виконання. У такому разі вчитель спокійним тоном підбадьорює тих, які займаються, іноді полегшує умови виконання вправ, прагне вселити в них надію та впевненість, кажучи, що їхнє відставання тимчасове, що вони наздоженуть своїх товаришів, особливо якщо займатимуться додатково в позаурочний час. Для таких учнів вчитель не створює на уроці ніякого особливого оточення, не привертає до них увагу класу, а працює з ними індивідуально.
Також потребують індивідуального підходу й діти, які мають хорошу підготовку. На уроці вони іноді обтяжуються легкістю вправ, які проводять зі всіма учнями. Тому виконують їх недбало й неохоче. Тоді до цих учнів необхідно висувати підвищені вимоги до виконання завдань і частково ускладнювати вправи. Окрім того, щоб підвищити активність таких учнів, їм слід доручати надання допомоги своїм товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах учитель не виокремлює таких учнів. Нерідко трапляються діти, які невпевнено роблять вправи, що вимагають рішучості й сміливості.
Найчастіше, це буває під час виконання вправ у рівновазі, під час стрибків з висоти й у висоту (особливо через планку), а також під час спуску з гори на лижах. Це пояснюється відсутністю в них упевненості у власних силах, страху впасти або невдало зробити вправу. Щоб усунути це, потрібно робити вправи в полегшених умовах (менша висота снаряду, полегшений схил), із допомогою і страховкою. Наприклад, під час виконання вправ у рівновазі вчитель може зменшити висоту колоди або підтримувати учня за руку під час його руху по колоді; під час стрибків у висоту опустити планку або замість планки повісити мотузочок. Звичайно така допомога дієпозитивно і дає більший ефект, ніж безапеляційна вимогливість до виконання вправи.
Іноді діти, які не виявляють цікавості до фізичної культури, неохоче займаються, а у фізичному розвитку не відрізняються від більшості однокласників. Тут учитель передусім прагне виявити причини подібних явищ (у бесіді з учнем, його товаришами й батьками), прагне виховати інтерес учня до фізкультури, дає йому окремі доручення з навчальної або позакласної роботи. За індивідуального підходу до дітей треба обов’язково враховувати стан їхнього здоров’я. Практика роботи засвідчує, що дітей, які належать до спеціальної медичної групи в школі, буває дуже мало. Там, де організовують окремі заняття для таких дітей, їх звільняють від занять фізичними вправами в класі і вони знаходяться під регулярним спостереженням медичного персоналу школи. Діти, які належать до підготовчої групи, займаються разом зі всіма дітьми. Проте вчитель зобов’язаний особливо уважно підходити до добору вправ і дозування.
У кожному конкретному випадку вчитель застосовує певні засоби та ігрові моменти для активізації дітей під час занять, і навпаки — вживає заходів для зниження активності дітей наприкінці занять. Наприклад, якщо учень належить до підготовчої групи в результаті перенесеного захворювання і його організм ще недостатньо зміцнів, то такого учня слід обмежувати у виконанні фізичних вправ та ігор, особливо таких, які дають значне навантаження на організм. Якщо учень, який належить до підготовчої групи через слабкий фізичний розвиток, то такого учня потрібно постійно залучати до систематичних занять фізичними вправами й іграми. Проте і тоді необхідні помірні навантаження, з якими організм учнів міг би впоратися без зайвого напруження.
Під час індивідуального підходу вчитель може: обмежувати кількість вправ і повторень; полегшувати умови виконання; проводити на уроках спеціальні вправи, які рекомендує лікар; приділяти необхідну увагу техніці виконання й кількісним показникам. Під час роботи з дітьми, особливо з тими, які належать до спеціальної або підготовчої групи, важливе значення має постійний контакт учителя з лікарем. Бажано, щоб лікар регулярно був присутній на уроках фізичної культури, проводив спостереження за дітьми і сприяв поліпшенню здоров’я та фізичного розвитку учнів. Індивідуальний темп навчання відносно стабільний і має тривати протягом усього періоду навчання в школі.
Методичне забезпечення занять має передбачити раціональне чергування навантажень і відпочинку. Це особливо важливо під час виховання фізичних якостей. Належного навчально-тренувального та виховного ефекту у фізичному вихованні можна досягти лише за умови постійного впливу на учнів. Базою, на якій відбувається розвиток організму, є підвищення функціональних можливостей унаслідок суперкомпенсації енергоджерел, яка настає під час відпочинку, після певної роботи. Водночас слід стежити за посильністю завдань і регулярністю занять. Епізодичне проведення занять без обґрунтованої послідовності у виконанні завдань може не лише не призвести до позитивних зрушень у розвитку, а й зашкодити організму учнів.
Індивідуальні особливості у різні вікові періоди
Перехід дитини у шкільний вік пов’язаний із рішучими змінами в її діяльності, спілкуванні, ставленні до інших людей. Провідною діяльністю стає навчання, змінюється устрій життя, з’являються нові обов’язки, новими стають і відносини дитини з тими, хто її оточує. У біологічному відношенні молодші школярі переживають період другого округлення: у них порівняно з попереднім віком сповільнюється зростання і помітно збільшується вага; скелет костеніє, але цей процес ще не завершується. Відбувається інтенсивний розвиток м’язової системи. З розвитком дрібних м’язів кисті з’являється здатність виконувати дрібні рухи, завдяки чому дитина опановує навички швидкого письма.
У молодшому шкільному віці удосконалюється нервова система, інтенсивно розвиваються функції великих півкуль головного мозку, посилюється аналітична й синтетична функції кори. Швидко розвивається психіка дитини. Змінюється взаємозв’язок процесів збудження й гальмування. Підвищується точність роботи органів чуття. Становлення особистості маленького школяра відбувається під впливом нових відносин із дорослими й однолітками, нового виду діяльності й спілкування. Початкова школа має залучати своїх вихованців до посильної для них продуктивної праці.
Критеріями вікового розвитку є анатомічні, фізіологічні, психологічні, педагогічні й фізичні показники стану організму. Під час вивчення індивідуальних особливостей дітей слід звертати увагу на вивчення їхнього фізичного стану і здоров’я, від яких значно залежить їхня увага на уроці, під час занять і загальна працездатність.
Потрібно знати раніше перенесені учнем захворювання, хвороби, що важко позначилися на його здоров’ї, хронічні, стан зору і склад нервової системи. Усе це допомагатиме правильно дозувати фізичні навантаження, а також позначається на участі в різних спортивно-масових заходах. Так, детальне вивчення і знання особливостей розвитку кожної дитини створює умову для успішного обліку цих особливостей у процесі фізичного навчання й виховання Отже, урахування індивідуальних особливостей школяра підтримують уявлення вихованця про себе як про особистість, що найперше виявляється в інших людях, — і настільки, наскільки він змінює їхнє духовне життя.
За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добропорядні вчинки. Оцінювання вихованцем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає певна риса для нього, а й що вона може означати для інших, тобто дитина має навчитися відчувати людину. Якщо педагог убачає в дитині повноцінного партнера, допомагає їй знайти себе, діє творчо, відповідно до ціннісної системи особистості, то кожен з учасників спілкування обов’язково реалізує свою людяність, індивідуальність, неповторність.
Такий підхід є стрижнем стимулювання навчальної праці. Воно не може бути зорієнтоване на абстрактно молодшого школяра, а спрямоване на особистість. Тому спочатку вихователь повинен бачити саме людину, а вже потім учня, що основними чинниками, які впливають на стан здоров’я дітей і підлітків, є спосіб життя, довкілля, спадковість, медичне забезпечення, організація фізичного виховання. Безпечний рівень соматичного здоров’я, який гарантує відсутність хвороб, мають лише школярі з високим рівнем фізичного стану.
Формування здоров’я — процес керований, на нього можна впливати засобами фізичного виховання. Однак у літературі немає єдиної думки про раціональні режими рухової активності дітей і підлітків, які проживають в умовах впливу антропогенних чинників довкілля.
Наталія ЗІНЧЕНКО, викладач фізичної культури Київської школи мистецтв;
Світлана ДМИТРЕНКО, головний редактор видавництва “Шкільний світ”
газета “Здоров’я та фізична культура”, № 12, грудень 2018