Нині розвиток технологій та поширення нових форм знань відбувається невпинно. Учні вже в початковій школі мають
технічні навички, дивляться YouTube-блогерів та частіше прагнуть стати чейнджмейкерами та інфлюенсерами,
ніж балеринами чи космонавтами. Очевидно, що педагог повинен іти в ногу із часом — і не лише з модними тенденціями, а й із новітніми досягненнями в розвитку педагогічного процесу.
Увагу держав і світової спільноти до розвитку педагогічної системи й викладацького складу складно переоцінити. Професійне підвищення кваліфікації необхідно всім учасникам педагогічного процесу — дітям, батькам, учителям
та державі.
Одним із критеріїв якості професійної діяльності педагогів є рівень їхньої кваліфікації. Система підвищення кваліфікації почала формуватися в Українській РСР у 20-х рр. минулого століття. Уряди європейських держав у цей час уже активно працювали над питанням продовженого навчання та перенавчання вчителів і вихователів, хоча цілеспрямований професійний розвиток педагогів існував як метод удосконалення шкільної освіти ще в епоху Просвітництва. Наприклад, з історії прусської освіти 70-х рр. XVIII ст. відомо, що кожне призначення вчителя в школу залежало від результатів державного іспиту, який він мав скласти, а тому, для повторення матеріалу, значна кількість
педагогів відвідувала курси продовженої освіти.
На початку XIХ ст. у Бадені виникли перші освітянські спільноти, де вчителі вивчали новинки педагогічної літератури.
У 1840 року у Вюртемберзі створено перше міжрегіональне об’єднання вчителів, а у Веймарській республіці з’явилися перші інститути підвищення кваліфікації. Відтоді в освітніх системах усіх країн так чи так представлено підвищення кваліфікації педагогічних працівників.
У багатьох країнах підвищення кваліфікації вчителів закріплено в законодавстві. Так, воно є обов’язковим у Нідерландах, Японії, Ліхтенштейні, США, Бельгії, Німеччині, Канаді. Однак у більшості держав (Данія, Італія, Франція, Норвегія, Люксембург, Швеція) воно добровільне, за бажанням працівника. В Австрії педагоги мають присвячувати підвищенню кваліфікації не менше ніж 15 годин на рік, а в Нідерландах — 166 годин. Сінгапурська влада зобов’язала педагогів
щорічно проходити 100-годинні курси підвищення кваліфікації.
Найпопулярніші теми для підвищення кваліфікації:
- навчання з носіями інших мов (США);
- навчання обдарованих учнів (Німеччина);
- інклюзія (Швейцарія);
- встановлення дисципліни (Нідерланди);
- психологічний саморозвиток (Фінляндія).
Важливою ознакою підвищення кваліфікації у розвинених державах стало те, що в умовах ринкової економіки педагог ділить із державою відповідальність за рівень власного професіоналізму, демонструючи як особисту ініціативу, так і готовність оплачувати професійний розвиток самостійно. Утім у багатьох країнах курсову підготовку викладачів оплачує держава.
Академічний підхід до організації професійного розвитку зберігається у Великобританії, Данії, Норвегії, де такі послуги
надають університети й академії. У більшості країн — наприклад, Фінляндії, Австрії, Іспанії, Італії, Швеції — цим опікуються недержавні організації та об’єднання вчителів. Цікаво, що в Німеччині педагогів тренують також церкви, банки й видавництва. Там, де атестація означає перевірку знань, її проводять не чиновники, а колеги, громадські організації, а в Німеччині додають бали за учительство, виставлені батьками учнів. Слід зазначити і той факт — і це прикметно для всіх країн Європи, — що, залежно від пріоритетів державної політики в галузі освіти й соціально-економічної ситуації в країні, держава підтримує насамперед ті програми додаткової професійної освіти вчителів, які в певний момент найактуальніші. Структурні моделі можуть відрізнятися традиціями й системою адміністративного управління (інфографіка).
Програми додаткової професійної освіти можуть сприяти вирішенню ключових завдань фахової підготовки вчителів, проте характер таких програм, їхня відповідність рівням національних професійних кваліфікацій можуть бути різними, як і різною може бути їхня кодифікація.
Зважаючи на це, у міжнародних довідниках їх кодифікують найчастіше в загальній групі — «Continuing Education» і визначають як програми кожного рівня професійної підготовки в межах основних (базових) освітніх програм. Програми підвищення кваліфікації найчастіше пов’язують із поняттям «Training Education».
Рiзноманiття пiдвищення квалiфiкацiї
Фiнляндiя
У Фінляндії за професійне зростання педагогів відповідають роботодавці, тобто директори шкіл або муніципальні комітети. Водночас участь учителів у підвищенні кваліфікації не впливає на розмір їхньої заробітної плати та кар’єрне зростання.
Лiхтенштейн
У Ліхтенштейні вчителям, які не досягли пенсійного віку і які пропрацювали в державних освітніх установах не менше ніж 10 років (5 з яких — неперервно), пропонують інтенсивну перепідготовку для професійного розвитку, передусім у галузі дидактики та методики предмета, який вони викладають. Навчання триває від 5 до 20 тижнів.
США
У США найрізноманітніші форми підвищення кваліфікації: денні, вечірні, заочні, суботні, недільні курси, що працюють при консультативних фірмах або наукових центрах. Раніше це фінансувала держава, зараз, у світлі занепаду економіки та урізання бюджету, педагог повинен самостійно оплачувати майстер-класи. Утім, за це департамент освіти округу присуджує бали.
Японiя
У Японії випускники педагогічних вишів і факультетів починають роботу в школі зі стажування. У префектурних навчальних центрах вони протягом року слухають лекції, відвідують семінари та інші заняття. Надалі молоді вчителі потрапляють у систему державної стимуляції, де особливо заохочується самоосвіта. Учителі на добровільній основі навчаються за вечірньою або заочною формою та отримують матеріальну допомогу в розмірі приблизно десятої частини від їхнього місячного заробітку.
Швецiя
Професійний розвиток педагогів у Швеції здійснюється без втручання держави: у такій галузі немає ні певних завдань, ні системи контролю. Підвищення кваліфікації здійснюють на ринковій основі, відповідно до попиту на таку послугу.
Нiмеччина
У Німеччині в контексті неперервної освіти є такі особливості: педагогічну супервізію здійснюють як інноваційну і дистанційну форми підвищення кваліфікації на двох рівнях організації: інституційному та позаінституційному (проєкти «Віртуальна школа», Schulweb, Lehreronline, Bildung-online, E-Twinning, Lernmodule.net, онлайн-семінари з педагогіки тощо).
Використані джерела
- Анализ европейских моделей повышения квалификации учителей как источник развития непрерывного педагогического образования в педагогическом университете. URL: https://bit.ly/2TsxBnS (дата звернення: 20.02.2020).
- Вимоги до вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти, наукових, освітньо-наукових установ, що надають освітні послуги за дистанційною формою навчання з підготовки та підвищення кваліфікації фахівців за акредитованими напрямами і спеціальностями. URL: https://bit.ly/2UgnbZg (дата звернення: 20.02.2020).
- Джемилева Н. Н. Сравнительный анализ повышения квалификации учителей за рубежом. Ярославский педагогический вестник. 2011. № 1. Том II (Психолого-педагогические науки). С. 209—213.
- Преподаватель под прицелом. Как учителя разных стран повышают свою квалификацию. URL: https://bit.ly/2IeE7tc (дата звернення: 20.02.2020).