У 2015 році за результатами першого відкритого конкурсу на посади керівників навчальних закладів Сергій Горбачов був призначений директором спеціалізованої школи № 148 імені Івана Багряного з поглибленим вивченням української мови та літератури міста Києва. Сергій Іванович — педагог, журналіст і редактор. Його вчительський стаж почався у Запоріжжі ще 1984 року, там же він із колегами ще у 1990 році заснував ліцей «Логос» — одну з перших в Україні шкіл нового типу для обдарованих дітей. А журналістські навички здобув, працюючи головним редактором видавництва «Просвіта» (Запоріжжя) і директором інформаційного центру видавничого дому «КоммерсантЪ-Украина». Сергій Іванович також автор численних публікацій на теми шкільного життя та медіаосвіти, учитель медіаграмотності та зарубіжної літератури у своїй школі.
І журналіст, і вчитель
Я маю філологічну освіту, журналістської не маю. Учився на російському філфаці, зараз це Національний університет, а колись був Запорізький державний педагогічний інститут. Я вчився там на початку 80-х, диплом отримав у 1985 році. І фактично з 84-го по 90-й я працював у різних школах Запоріжжя. У 1990 разом із колегами створив один із перших в Україні закладів нового типу — ліцей для обдарованих дітей «Логос». Я працював там шість років, потім пішов із освіти у світ медіа. Працював у видавництвах, редакціях, і хоча в мене формальної освіти немає, але був і начальником відділу у видавництвах і редакціях, і технологом у друкарні, і головним редактором видавництва. Добре вивчив програмування та видавничі пакети.
У 2006 році мій колега, із яким ми були знайомі ще із Запоріжжя, запросив мене до «КоммерсантЪ-Украина» і я пропрацював там 6 років директором інформаційного центру. Така суто журналістська і менеджерська робота. У «Коммерсанте» я відповідав за три напрями. Найперше — це робота з внутрішньою інформаційною системою моніторингу новинних повідомлень. Це була внутрішня стрічка, повідомлення регіональних сайтів, і ми працювали так, що кілька людей займалося лише опрацюванням повідомлень, які надходили із зовнішнього світу, і ставили до відома інших колег редакції. Ми були таким собі спостережним пунктом для всієї редакції. Адже коли журналіст починає писати замітку для щоденного видання, у нього на це — щонайбільше три-чотири години — і він ні на що більше не відволікається. Це така гарна школа.
Другий напрям — це робота з наповнення новинної стрічки сайту «КоммерсантЪ». І третій напрям — це робота з кореспондентською мережею. Тобто всі матеріали «Коммерсанта», які приходили з регіонів і в яких писалося про все те, що відбувається не в Києві, писалися тут, після отримання матеріалу з регіону. Формат «Коммерсанта» дуже жорсткий, і щоб навчитися писати для нього, треба дуже довго практикуватися.
Отака була робота. Працював я там шість років, а потім звідти пішов, коли у 2012 році була певна реорганізація і мені знайшлося інше місце, яке мене задовольнило. А у березні 2014 в одну ніч російський власник «КомммерсантЪ-Украина» ліквідував українське видання, журналісти якого відверто писали про анексію Криму та підготовку Росії до агресії на Донбасі.
Потім у мене був Майдан і там вже почалося все інше… А у 2015 році Київський департамент освіти оголосив конкурс, на який я подався: і ось уже два роки працюю директором школи.
Педагог за покликанням
Знаєте, є речі, які від тебе не залежать, які зумовлені генетично. Є таке пафосне словосполучення — «учитель за покликанням». І хоча уникаю пафосу, справді себе таким і відчуваю, адже коли працював у журналістиці, то не покидав викладання: постійно проводив курси з додрукарської підготовки, редакційного менеджменту, цифрової фотографії.
Окрім того, коли працюєш у редакції, де в зоні відповідальності дуже багато людей, які пишуть в іншому форматі, їх усе одно треба вчити. Тож я постійно проводив такі собі міні-тренінги для наших журналістів, показував їм, як писати. Особливо, коли приходили молоді журналісти найматися на роботу редакторами внутрішньої або зовнішньої стрічки. Це така особлива професія, яка також вимагає досить гарних навичок, бо там треба дуже швидко реагувати і так само швидко писати. Мені взагалі дуже цікаво пояснювати, як усе влаштовано, якщо я це знаю. Це практично невиліковно.
Ось нещодавно йшов на роботу до станції метро Лівобережна, а там змінили асфальтове покриття. Пішов дуже сильний дощ, на асфальті залишалися пінні сліди. Поруч зі мною йшла жінка з хлопчиком, і він запитував, чому це так: «Краску, наверное, положили плохую, что вот она растворяется..?». Тут я не витримав, повернувся до нього і сказав: «От дивись. На асфальті — тонка плівка води. Машини їдуть, збивають її колесами і тому утворюється піна. Тут якість фарби зовсім ні до чого». А в нього такі великі очі стали… «Як це? Що, так просто?» — «Ну так, — кажу, — так просто: це ж фізика». Я думаю, що тепер до фізики він буде трошки інакше ставитися.
«Вливатися» у новий колектив
Мій прихід і мої нововведення сприйняли у колективі по-різному. Я, загалом, не дуже розумію, що значить «вливатися» у колектив. Це колектив має бути таким, яким його формує керівник-лідер. Але це дуже складно виходить… Із більшістю колег ми спілкуємося цілком професійно, ми розуміємо одне одного, вони працюють, я можу їм допомагати, буває — вчусь у них. І це приблизно десь три чверті колективу. А є частина людей, які просто живуть «по накатаному» — і нічого не роблять для свого саморозвитку.
Коли на початку 90-х ми з колегами створювали ліцей, то я запрошував людей, які були зі мною в одній парадигмі. Це були класні викладачі й водночас дуже складні люди: бо зазвичай — що кращий вчитель, то він складніший як людина. Але ми знаходили спільну мову і там була дуже чітка й жорстка винятково контрактна система, і відбувалася природна ротація.
Людина нормально працює — контракт продовжуємо, а якщо щось не задовольняє за результатами або у спілкуванні з батьками чи з дітьми — значить, контракт не продовжуємо. Тому колектив був постійно в тонусі, усі розуміли, що вони не просто так у цьому закладі.
А у нинішній системі в нас, на жаль, є люди, які вже практично вигоріли, налаштовувати конструктивні відносини з дітьми та батьками не хочуть, учитися новому не хочуть, із дітьми спілкуватися не вміють. Але «попросити» їх зі школи неможливо. Адже вони, особливо пенсіонери, на безстроковій трудовій угоді, і для того щоб їх звільнити, треба, щоб вони таке щось утнули… І то не факт, що навіть тоді їх можна буде звільнити.
Я вже чимало разів про це кажу: і на рівні Міністерства, і на рівні комітету Ради, що треба негайно відмінити норму про безстрокову трудову угоду, хоча б для пенсіонерів. Людина має щороку доводити, що вона вміє працювати. А мені кажуть: «Ну, людину ж взяли на постійну основу, вона ж довела, що може працювати…» Так, 15—20 років тому вона довела. А зараз? Зараз що робити? Я дивлюсь на деяких колег — ну дійсно, шкода стає людину: їй же до класу важко заходити, її всю тіпає і колотить, бо діти її дратують, але йти зі школи не хоче. Адже це її статус. А якби була контрактна система, то таких людей у школі би вже не залишалося. І це дійсно проблема, тому що людині немає вже чого робити в школі. Вигоріла. Важка наша робота…
Від долі не втечеш
«Та ви що!» — думав я тоді, коли 40 років тому вчителька у випускному класі школи запропонувала мені йти вчитися до педінституту. Але від долі не втечеш. Перший рік у школі був дуже складний, адже я не розумів, як узагалі це робити, цьому не вчать у педінститутах. І зараз цьому практично не вчать. А методика, педагогічна технологія — це основне. На це треба приділяти 90% часу навчання у педагогічному виші — як досягати результату, як організовувати цікаву та змістовну роботу в класі.
Добре, що у мене на той час був непоганий армійський досвід, який дуже допоміг мені на початку. В армії я служив командиром взводу, потім старшиною роти. Тобто я вмію командувати і вмію наполягти на своєму. Але з дітьми так не можна працювати. Та коли ти приходиш зовсім «зеленим» до школи і в тебе абсолютно немає інструментів, майстерності, залишається лише натиснути, а потім змусити себе слухати. А пізніше ми з ними вже спокійно спілкуватися про Пушкіна, Лермонтова.
Молоді колеги, які приходять у школу, налякані саме тим, що не знають, як упоратися із класом, як організувати урок. Бо тримати під контролем складну систему, яка складається з дуже різних дітей, — це дійсно величезне емоційне навантаження, навіть за умови, якщо ти почуваєшся впевнено. І це при тому, що мене особисто діти не дратують, я почуваюся у класі чи в аудиторії цілком комфортно.
А є такі люди, які заходять до класу і їх просто трусить від роздратування та ненависті до дітей. От навіщо? Учителю щоразу потрібна реабілітація у певній формі. І коли дехто з не дуже розумних і обізнаних громадян волає: «О, учитель! 18 годин на тиждень прийшов, відчитав. А потім у нього майже два місяці відпустки!». Я би хотів такій людині запропонувати зайти в клас і провести хоча б один урок. Просто щоб відчути на собі, як це складно. Це дійсно складна професія і цій професії треба дуже добре вчитися.
Якби я мав можливість, я би застосував контрактну форму для всіх. Є дуже гарна маркетингова статистика, коли споживач послуг або хтось інший незадоволений, то лише один із десяти якось формулює своє незадоволення. І лише один із тих десяти своє незадоволення може сформулювати у якомусь офіційному запиті. Якщо з класу, де 30 дітей, 16 батьків висловлюють незадоволення і звертаються до директора із проханням замінити вчителя, то це означає, що там уже геть усе погано. Але вчитель навіть не визнає, що це дійсний конфлікт. За словами вчителя, у нього все добре, він усе робить правильно.
«Лише 56% киян вважають роботу вчителів важливою. Тоді як на Заході України цей показник перевищує 80%, на Сході — 85%, на Півдні — 75%, у Центрі — 74%. Такі результати дослідження GfK, що було проведене на замовлення громадської спілки “Освіторія”» — ось статистичне підтвердження того, що вже давно відчувають учителі: із розвитком та розповсюдженням сучасних технологій роль учителя як найбільш значущого джерела інформації про світ зменшується. Закономірності добре помітні: чим більше місто і чим молодше респондент — тим нижча оцінка важливості професії вчителя. Щоб відповідати вимогам часу, щоб повернути довіру та повагу суспільства, учитель має стати носієм унікальних навичок та унікального знання, яких учень не зможе отримати більш ні від кого. А це — справжній виклик всім нам, хто бачить свою професійну долю пов’язану з освітою.
Там уже не буде роботи, навіть якщо вчитель стане золотим і шовковим — бо підірвана довіра. А без довіри нічого в школі не буває. Я про це кажу на всіх рівнях, і пишу. І звертався неодноразово з пропозиціями, але у нас права дитини набагато менші, ніж права, які закріплені за неробами у трудовому законодавстві. Така система.
Побачити роботу вчителя
До педвишів ідуть не з дуже високим рівнем знань — зараз це, на жаль, цілком очікувана ситуація. Яка була зовсім недавно зарплата вчителя? Жебрацька. Звідси і ставлення до професії. Зараз для вчителів підвищують зарплату, і педагог може досить пристойно заробляти, якщо в нього є стаж і досвід. Але зарплата молодого вчителя — це абсолютно неприпустимо. Мала зарплата — немає мотивації.
Випускник, який обирає професію, дивиться: от він вчитиметься 5 років, прийде і зароблятиме стільки, скільки двірник? А навіщо? Тут єдина може бути мотивація — це самореалізація. Є певний момент селекції в тому, наскільки ти взагалі готовий працювати у школі. Робота важка, гроші маленькі, тому потрібно шукати інші стимули нематеріальної мотивації. І для цього багато можна робити, але робити лише тоді, коли людина взагалі хоче працювати.
Якщо робота важка, а компенсації і матеріальних стимулів немає, фахівець починає замислюватися: «А чи не дурень я, що тут працюю?».І людина починає шукати через механізми психологічного самозахисту якісь інші пояснення, чому вона працює у школі. Тоді й виникає внутрішня модель «високої місії вчителя». У мене такого відчуття немає: хіба відношенню стосовно самого себе — як я реалізую власні можливості. Але ні для кого іншого моя «висока місія» значення не має. Я виконую свою роботу, бо вона мені подобається, я бачу в ній сенс. З одного боку — грошей менше, ніж у журналістиці, з іншого —я отримую задоволення та відчуття, що моя робота тут потрібна. Коли врівноважуєш, то зберігаєш згоду із самим собою.
Але небезпечно, коли педагоги старої «закалки» починають розповідати про «високу місію». Як наслідок — їх своєрідне месіанство: «Я знаю, як треба жити і що треба робити, наша радянська школа була найкращою, батьки нічого не роблять, діти погані».
І це дійсно небезпечно, адже тоді починаються оці всі сюїти, які виконуються вчителями, що я тут головний, учителя треба поважати лише тому, що він учитель. Це ж нонсенс! Поважати лише тому, що в когось у школі лежить трудова? Вибачте… Діти поважатимуть учителя, який до них ставиться з повагою, який цікаво викладає, який вимогливий. І це дійсно реально. А той учитель, який або сюсюкається з дітьми, або, навпаки, несправедливо гнобить їх, — ніколи не отримає поваги.
Радянська система освіти була краща?
Якщо мені потрібно відпиляти дошку, що братиму? Я братиму пилку. Я можу дошку відпиляти і сокирою, можу навіть викруткою відпиляти чи молотком. Але для будь-якої справи є свій інструмент, і цей інструмент має бути застосований до тієї ситуації, до того конкретного завдання, яке ти маєш виконати.
Система освіти — це такий самий інструмент приведення суспільства у стан, який відповідає сучасним вимогам: технологічним, соціальним, політичним. Якщо ж ситуація змінилася, а інструмент залишається той самий, то, вибачте, але його треба змінювати. Якщо той інструмент — радянська освіта — був достатньо адекватний для індустріального суспільства, коли потрібно було готувати промислових робітників, то часи змінилися, зараз зовсім інші вимоги та соціальна ситуація. Інформаційна ситуація взагалі інша.
Коли я вчився у школі, було дві програми телебачення, які практично не ідрізнялися. Основним джерелом знань була книжка та розповідь учителя. Усе, більше джерел інформації не було. Суто технологічно вони не дуже були розвинені на той час, навіть у Західному світі. А якщо взяти ще й радянську ідеологію, яка дуже обмежувала доступ до інформації, то взагалі ми існували у своєрідній інформаційній резервації, де інформацію видавали дозовано. А будь-яка неконтрольована інформація — самвидав чи тамвидав, оця вся нелегальна література — це все було кримінальним злочином саме тому, що система дуже жорстко все контролювала.
Зараз цих обмежень немає. І коли мені деякі вчителі починають розповідати (це не вигадка), що «…от як добре було у радянські часи, коли діти не могли читати оці всі дурні інтернети…». Але діти у радянські часи могли писати й читати на парканах — це теж своєрідний різновид соціальної мережі доінтернетної епохи.
Усе вже, часи змінилися, назад повернутися неможливо, треба вчитися жити, працювати у нових умовах, шукати нові інструменти. А ці нові інструменти досить різноманітні й вони реально лякають учителів, які не розуміють, що з цим робити.
У мене був власний шокуючий досвід… Коли я повернувся до школи два роки тому, то на одній із нарад дав розпорядження, щоб учителі підготували свої пропозиції з певного питання. Попросив, щоб мені це на пошту надіслали, а я вже потім це опрацюю, зберу в один документ. Після цього я поїхав до РУО на нараду, а коли повернувся до школи, то побачив у приймальні чергу, колег п’ятеро. Я запитав, чи вони до мене, а вони сказали, що ні, до секретаря, адже треба текст набрати. «Так комп’ютерний клас же є», — сказав я, а вони всі позамовкали. І тоді я з жахом усвідомив, що чимало вчителів навіть у документі Word текст набрати не можуть. І що найприкріше, вони цього не хочуть учитися. Звісно, за ці два роки ситуація змінилася, бо відчули, що буде гаплик, якщо не навчитися. Але все одно дехто просто принципово не хоче опановувати сучасні технології. А я в цих технологіях живу, дуже добре знаю і видавничу, і медійну структуру сучасного суспільства, тому мені це надзвичайно дивно.
Я намагаюся допомогти тим, хто хоче навчитися. Але головне питання будь-якого навчання — питання мотивації. Якщо людина не розуміє, навіщо воно їй потрібно, — нічого не навчиш. Саме тому й виникають проблеми у класі, коли вчитель не може пояснити, навіщо взагалі цей предмет потрібен, сформувати мотивацію особистого прагнення або просто зробити свій урок цікавим. Усілякі сучасні педагогічні практики якраз спрямовані на те, щоб сформувати мотивацію і зацікавити й зачепити, щоб в учня виникло бажання навчатися. А з цим у декого з колег є значні проблеми.
Методика викладання і учитель-психолог
Лабільність, якщо говорити мовою психології, дуже часто зумовлена генетично. Бути гнучким, чутливим до дітей, зважати на емоційний стан дитини, відчувати її та інше — без цього неможливо уявити сучасного педагога. Але для декого це зовсім неочевидно: а навіщо? «Я ж месія, у мене висока місія! Я знаю, як треба, а дитина має мене слухати. о вона отам от сидить похнюплена, у вікно дивиться? То вона просто працювати не хоче. Ану, давай, працюй!» — оце й уся «психологія». І, на жаль, досить розповсюджена. На щастя, чимало вчителів розуміють необхідність змін, постійно самі вчаться, читають книжки, дивляться відео, відвідують тренінгові заняття.
Чимало залежить від того, чи відчуває людина вчительство своєю, як казав Сковорода, «сродною» справою. Якщо людині це подобається, то вона приходитиме до дітей спокійно. Учитися треба завжди, але навіть якщо ти не знаєш тонкощів, психологічних якихось інструментів, то важливе значення має твій природний характер, ставлення до дітей — просто на цьому можна працювати, до певного моменту звісно. Адже потім усе одно треба вчитися. Я раджу вчителям дуже багато літератури не лише з психології дитини, із соціальної психології, адже це дуже гарно облаштовує загальне ставлення до життя і — через це — професійне ставлення до дитини.
У мене була ситуація минулого навчального року, коли загалом гарний учитель на уроці забрав в учениці малюнок. Учениця дуже специфічна, розумна, але, як то кажуть, на власній хвилі. Вона щось там собі малювала, а він відібрав її малюнок. І от приходить мама до мене щодо цього інциденту. Потім я йду до вчителя, запитую в нього: «Навіщо ви забрали малюнок?» — «Ну, так вона ж не працює на уроці» — «А контрольні нормально пише?» — «Ну так, непогано пише, предмет знає». Я попросив його повернути мені малюнок, віддав його мамі та вибачився. Усе, ситуація вичерпалася, більше таких інцидентів не було: колезі одного випадку, одного «кейсу» виявилося достатньо. Але є люди, які не можуть прийняти своєї неправоти, які кричать на дітей і, коли ти кажеш їм про це, вони все заперечують. Люди ніколи не чули себе збоку, а коли слухають запис себе на уроці, у них щелепа відпадає. Я завжди запитую в таких учителів, чи хочуть вони, щоб я з ними так само розмовляв.
А стосовно «навчатися методикам»… Коли починають розповідати студентам усілякі жахіття про школу, про те, як складно, а потім читають нудні лекції з історії педагогіки… Я взагалі не уявляю, як можна читати нудну лекцію з історії педагогіки?! Це ж так цікаво: дізнаватися, як взагалі люди соціалізували себе та все навколо.
Ще у 90-х, коли я в ліцеї викладав світову літературу, дуже любив працювати саме з практикантами. Учитель завжди залишається вчителем, якщо він хоче навчити і розуміє інструменти. Практиканти приходили зранку, на перший урок, показували свої конспекти, я читав ці конспекти і потім робив для себе певний образ уроку, а на другому уроці проводив заняття. А практиканти дивилися, як їхній задум виконує досвідчена людина. На третьому уроці ми аналізували мій урок: що було добре, що — зайве, що я викинув, що додав, як подав, як реалізовано первинний задум. І в цей час практиканти коригували свої плани уроків. А потім вони йшли і проводили вже власні, але вони побачили, як можна це зробити інакше. Це дуже ефективно працювало, я кілька років проводив такі імпровізовані майстер-класи, і от саме так потрібно було би вчити у педінститутах.
Це один із варіантів, як можна вчити. Загалом наші випускники не розуміють, що викладання — це просто класичний менеджмент. А класичний менеджмент базується на тому, що ми маємо досягти певної мети. На старті ми повинні оцінити, що у нас є зараз, змоделювати бажаний результат і дібрати для цього відповідний інструмент. І працюємо: ставимо певну мету, визначаємо шлях, виконуємо, потім здійснюємо контроль, виходимо на оновлений стан і так от весь час: ітерація за ітерацією.
І це працює й в освіті. Коли ти заходиш до класу, то спершу потрібно оцінити: у якому стані діти, що вони знають, як вони налаштовані; розуміти, чого ти хочеш досягти, яка мета цього конкретного уроку; маєш спланувати інструменти, щоб цієї мети досягти. А потім, коли виконав усе це, треба проконтролювати, чи досягнена мета. І так щоразу.
Коли я це розповідаю студентам, які приходять на практику, у них такі от величезні здивовані очі стають. Звісно, тут чимало нюансів, але це дійсно просто. Основна мета вчителя у тому, щоб коли ти вийшов із класу, діти знали й уміли більше, ніж до того, як ти туди зайшов. І професіонал відрізняється від непрофесіонала тим, що може проконтролювати цей процес зростання. Це дуже важливо. При чому проконтролювати бажано для кожної дитини окремо. Це те, що зараз називають індивідуальною траєкторією навчання.
Є чимало педагогічних технік, які дають змогу робити це дуже ефективно. Скажімо, система Шаталова. У нього є дві класичні книжки з описом його методики: «Куда и как исчезли тройки»і «Педагогическая проза». Я можу довго розповідати, як я успішно використовував цю систему, коли викладав російську мову у 80—90-ті роки. Вона дуже ефективна.
Медіаграмотність і медіа культура в старших класах
Це було одним із мотивів повернутися до школи, адже я маю два професійні досвіди, поєднання яких є досить унікальним. Адже я працював у школі на серйозному рівні, створив із колегами гарну школу, а потім працював у медіа — і теж на серйозному рівні.
У школу я давно хотів повернутися, але не було можливості, бо я родом із Запоріжжя і тут, у Києві, мене до недавнього часу ніхто не знав саме як педагога, менеджера освіти. Я мав певну репутацію в журналістському колі. Якщо брати якісь рівні, то можна сказати, що я — міцний середняк: розумію професію журналіста, можу писати на цілком пристойному рівні. Але також добре розумію, що навряд чи зможу досягти таких вершин, як, наприклад, мої колеги з «Коммерсанта»: Валерій Калниш, Андрій Юхименко, В’ячеслав Садовничий, Руслан Чорний, Денис Попович, Сергій Сидоренко та інші. Це люди, у яких природні задатки до журналістики розвинені за допомогою їхньої величезної роботи. Я розумію, що такого рівня не досягну. Також я розумію, що володію технологіями передачі знань, якими вони не володіють. І це — дійсно важливо.
Я побачив, що треба вчити працювати з інформацією. Є дуже велика небезпека для людей, які стають об’єктами інформаційних впливів, якщо ці впливи не усвідомлюються. Те, що називається сугестією, впливом, навіюванням, маніпуляцією. Просто показати, як на людей впливають медіа.
Наприклад, для дітей, які починають вивчати медіаграмотність, я наводжу класичний приклад, який показує їм речі, про які вони навіть і не здогадувалися: пропоную намалювати і пояснити, скільки зубної пасти щоранку вони вичавлюють на зубну щітку. Дехто малює небагато пасти, дехто половинку, але більшість (50%) малює шар пасти на всю щіточку. Тоді я їх запитую, чи знають вони, скільки взагалі лікарі радять вичавлювати пасти. І практично всі відповідають, що лікарі радять лише горошинку. А коли я запитую, чому ж вони намалювали багато пасти, вони відчувають невеличкий шок. І починають замислюватися, а потім знаходять відповідь, що бачили це по телевізору в рекламі. Запитую, чи звертають вони увагу на малюнок на тюбику, коли зранку заходять у ванну кімнату чистити зуби? Ні, не звертають. Малюнок на тюбику вони не усвідомили, але він ліг їм на мозок. Він їх програмує. Оце і називається маніпуляцією, навіюванням у рекламі.
Треба спочатку показати учням простенький приклад, зрозумілий, а потім ускладнювати, показувати, як усе відбувається. Для старших, які вивчають медіакультуру, уже вищим пілотажем після року роботи є аналіз телевізійних новин.
Я пропоную подивитися два сюжети теленовин і порівняти їх. Є схема аналізу телевізійних новин: хто робить, коли, тривалість тощо, такі суто формальні параметри, а потім відбувається аналіз балансу думок, оперативність. Те, що журналісти зазвичай роблять автоматично, для мене є цілком природним, адже я таке робив десятки тисяч разів. І учні теж починають бачити після цього. Не всі, звичайно, адже це досить складно, але принаймні більшість розуміє, що таке є, і починають відрізняти: де якісна новина, а де — маніпулятивна.
Потім ми аналізуємо рекламу, різну пропаганду. Дітям дуже сподобався урок, коли ми аналізували агітаційні плакати різних країн. Плакати Першої світової війни, Дядько Сем, італійські плакати, плакати Радянського Союзу, нацистської Німеччини. Оця вся візуальна пропаганда. І коли починаєш дитині пояснювати, запитувати, чому практично на всіх плакатах намальована людина дивиться прямо на тебе, вона (дитина. — прим. літ. ред.) починає думати… Хто вчився у художній школі, відразу кажуть, що це відома оптична ілюзія, що де б ти не був, здається, ніби дивляться тобі в очі. Колористика, гама, текст, шрифти — це речі досить складні, але на просторих прикладах їх можна пояснювати і дітям.
Головне — сформувати у дітей розуміння, що ми постійно живемо в інформаційному потоці, що інформація на нас впливає, її треба фільтрувати, адже інакше ти стаєш об’єктом маніпуляцій. І коли я два роки тому йшов на конкурс, то саме ця ідея медіаосвіти була моєю фішкою. Вона справила враження, і саме оце я впроваджую. А за два роки діти трохи вже і до мене звикли, і вже не так цікаво їм, тому треба шукати інші варіанти, інші інструменти і зміст того, що я їм пропоную. Саме тому влітку я поставив собі за мету розробити опорні конспекти, напрацювати нові методики, сісти почитати більш глибоко книжки з медіаосвіти.
Медіаосвіта і медіакультура з 8-го по 11-й класи — це одна година на тиждень за рахунок варіативної складової. І це треба дійсно запроваджувати в усіх школах. Є ще така річ, яку я також буду зараз включати до курсу медіаосвіти, — курс «Критичне мислення».
Літератури вистачає, вистачає досвіду, адже в мене ще є досвід практичного журналіста, що дуже допомагає. Ми на уроках із дітьми постійно спілкуємося, я весь час розповідаю якісь журналістські байки, випадки, показую технологію роботи журналіста. Вони ж просто не уявляли собі раніше, як працюють медіа. Останні уроки цього навчального року збіглися з тим, що був указ П. Порошенка про санкції щодо російських компаній.
У нас всі, м’яко кажучи, не дуже вміють сприймати систему, і це зрозуміли, як заборону. А я питаю: «Ви користуєтесь? Вам хтось забороняє?» — «Користуємось, не забороняють, лише складніше стало заходити: там треба включити якийсь анонімайзер, чи TOR, або VPN». Питаю: «А ви розумієте, навіщо це?» — «Це для того, щоб нам було важче», — говорять вони. І тоді я їм прочитав елементарну лекцію стосовно реклами, таргетування, відстежування цільових груп, залежність прибутку від кількості заходів на ресурс тощо.
Важливо й те, що практичні навички з медіа я застосовую як директор. Але не так багато керівників освіти цим користуються. Вони не те що не вміють цього робити, вони не розуміють — навіщо? Світ змінився, соціальні мережі нам виставляють зовсім інші вимоги до спілкування і комунікації. От як це можна ігнорувати?
Восени я брав участь у міжнародному проекті, який робила німецька громадська організація n-ost, яка базується в Берліні. Вони на гроші міністерства закордонних справ Німеччини роблять проект МедіаНавігатор. Ідея в тому, щоб зібрати якісь вправи, класифікувати їх і з цих вправ зробити toolkit (набір інструментів) для медіаосвіти. Під час цих обговорень було дві робочі зустрічі у Берліні та Києві, де я познайомився з людьми з практично всього пострадянського простору — Росія, Грузія, Молдова, Білорусь, Казахстан, Вірменія, країни Балтії. У нас була окрема панель, присвячена досвіду медіаосвіти в конкретних країнах. Україна на цьому фоні виглядає дуже просунуто. Розуміння того, що медіаосвіта має стати частиною загальної освіти, у нас вже добре сформоване.
У нас є дві потужні організації, які займаються медіаосвітою, і я з обома тісно співпрацюю. Це Інститут соціально-політичної психології, там є лабораторія медіаосвіти і масових комунікацій, її очолює Любов Найдьонова, і заступник директора інституту, вони цим займаються вже приблизно 10 років. Із 2011 року в Україні діє пілотний проект упровадження медіаосвіти, затверджений рішенням Академії педнаук, і далі це розвивається. І є ще потужна Академія української преси, очільник якої Валерій Іванов. Вони роблять багато цікавих і корисних проектів, розвивають медіаосвіту, переклали безліч книжок із журналістики, зробили чудовий посібник «Не потони в інформаційному потоці».
Літній відпочинок і вишиванки
31 травня я написав гнівну колонку на сайті Української правди стосовно дурні про літній відпочинок. Мені після цього дзвонили, запитували, навіщо я це написав… У листі начальник обласного департаменту вимагав від шкіл, щоб вони щотижня, не пізніше 11-ї ранку четверга подавали відомості, де знаходяться діти на відпочинку. Хто це буде робити? Учителі у відпустках, завучі у відпустках, директори у відпустках. Зазвичай у цей час у школі залишається тільки заступник директора з АГЧ. Людям же треба відпочити! Невже вчитель під час своєї відпустки повинен дзвонити батькам і запитувати: «А де це ви?». У деяких місцях цікавляться: «А за чиї кошти відпочиває дитина? А хто це оплачує? А яка фірма?». А це приватна інформація.
Ну добре, учитель подзвонив, дізнався і передав інформацію директору, директор кинув відпочинок, пішов і відправив інформацію у район, а район відправив в область. І що з цим робити? Коли діти йдуть на канікули, школа взагалі не має за них відповідати. Це відповідальність батьків.
Я як менеджер якщо і запитую якусь інформацію, то ця інформація мені потрібна для того, щоб прийняти якесь управлінське рішення. Добре, отримали вони інформацію, — і що? Що робитиме Управління з нею? Надасть дитині безкоштовну поїздку на цей час? Оплатить поїздку до Затоки? Дурня повна! А потім мені телефонують із Департаменту і питають: «Ну, що ж ви так нас, це ж весь час так робиться…» — «Так треба припиняти», — кажу. — «Ви розумієте, навіщо це?» — питаю. — «Ну, так же завжди було…» — «І що?» — «Ну, ми будемо робити аналітику на наступний рік і планувати витрати…» — «А у вересні батьків запитати не можна? Якщо вам це конче треба. Навіщо кожного тижня оперативну інформацію?!» — «Ну, ви нас неправильно зрозуміли, ми мали на увазі тільки літні табори…» — «Вибачайте, в наказі чітко написано, „діти…“, без жодних уточнень…»
Я як директор такої інформації не надаю, і коли мені присилають отакі папірці, я їх просто ігнорую. Я не скандалю, але таких наказів просто не виконую. І жодного разу мені ніхто не сказав: «А що ж ви нам не подали таку потрібну інформацію?». Я коли прийшов, і були такі от закиди з боку деяких осіб дати їм інформацію, казав, що не буду давати, бо вона їм не потрібна, вони з нею нічого не роблять.
«Дайте інформацію, скільки вам треба дверей поміняти у школі» — «А що, готується наказ про заміну дверей у школі?», — питав я. — «Ой ні, але ми просто маємо знати…» — «От коли буде готуватися наказ, що ви даєте гроші на заміну дверей, я особисто переміряю все і принесу вам, віддам і поклонюся. А просто так запитувати, для «галочки» — не треба!».
Дуже багато директорів шкіл, на жаль, не те що залякані: більшість директорів — люди досить упевнені в собі, які добре розуміють відповідальність і ладні за себе постояти. Але вони просто так звикли. Збираються між собою колеги та починається: «Ой яка дурня там, ой яка дурня тут, як все погано, ой, ой, ой!» — «Так а чого ви це виконуєте?», — запитую. — «Ну як же, це ж наказ!».
Так, наказ у моєму розумінні це те, що не виконати неможливо. Але наказ має бути таким, що його виконання можливе і, головне, має певні наслідки. А виконувати накази, які ні на що не впливають, тільки плодять папірці, нема сенсу: це лише витрата дорогоцінного часу. Якщо директор школи займає чітку позицію, що він виконує всі накази, сенс яких розуміє, але таку непотрібну інформацію він цілком може відмовитися надавати. І треба врешті-решт покласти цьому край.
Проводити шкільні лінійки можна у будь-якій формі. Головне — дбати про те, щоб дітям було комфортно і вони не нудьгували. Насамперед — ретельна підготовка сценарію, безжальне викидання порожніх «віршиків», «поздоровлень зі сторони» тощо. І включення у сценарій цікавинок, флешмобів, танців тощо. Ну й суворе отримання таймінгу під час проведення. А в день свята — підготувати залу. Якщо на відкритому повітрі: так само — ретельний сценарій, поставити за можливості дітей у затінок, не вимагати «важкого святкового одягу», обов’язково — кепки від сонця, вода у батьків.
У колонці на УП, до речі, ще одна частина є. Про вишиванки. Написали по управліннях дурні накази, що всі на День вишиванки повинні прийти до школи у вишиванках. А якщо хтось не прийшов, то дитині зауваження, а вчителю — догана. Ну хіба так можна?! Я вважаю, те, що я постійно ходжу у вишиванці — це найкраща виховна робота стосовно школи. Я особистим прикладом показую, що це нормально. Та й у нашій школі доволі багато учнів ходять у вишиванках. І не тому, що наказують, а тому, що їм це просто подобається.
Я дуже не люблю саме словосполучення «патріотичне виховання». Не можна патріотизм виховати формальними заходами! Головне виховання патріотизму — якщо школа нормальна, якщо вчителі нормально спілкуються з дітьми, дають якісні знання, показують, що вони працюють для країни, якщо школа проводить певні заходи без нудотного формалізму. Оце, знаєте, чий портрет у мене в кабінеті? Правильно, Івана Багряного. У нас у жовтні позаминулого року на день народження Багряного перший раз провели таку собі лінійку до цього дня. Жахіття: нудно, дітям нецікаво, ефект — від’ємний. Я подивився і сказав — досить! Після цього стали по класах проводити цікаві обговорення. Вікторина по Багряному може бути, будь-що, аби воно було цікаве дітям. А такі лінійки — категорично ні, бо вони вбивають зацікавленість. Треба виховувати повагу до країни, повагу до символів, повагу до людей, які живуть поруч із тобою, але не робити це в наказовому порядку…
Кожній школі — свій прес-центр
Налагоджувати комунікацію з громадою — надважливе завдання школи. Бо воно формує довіру через інформованість. Не буде довіри — не буде гарної школи. Але будь-яка системна медійна діяльність вимагає ресурсів. У цьому сенсі головним є фінансовий ресурс. Хто це може робити — оприлюднювати новини школи? Мені простіше, адже я маю великий досвід журналіста, і мені написати повідомлення чи колонку часу багато не займає. Директор школи може комунікувати, організовувати, але взагалі цим має займатися спеціальна людина у школі. Можливо, це буде педагог-організатор. Але редактор шкільного сайту — має бути окрема посада, бо якщо робити нормально, то там дуже велика кількість інформації.
До речі, у новому законопроекті про освіту виставляються дуже жорсткі вимоги до шкільних сайтів. Там має бути оприлюднена інформація щодо навчальних планів, ліцензій, харчування, вартості якихось послуг, якщо вони є в переліку, та інше. Усього — двадцять позицій. У мене відразу виникає запитання — а хто це буде робити і за які гроші? Якщо після прийняття Закону «Про освіту» будуть видані відповідні нормативні підзаконні акти і буде введена штатна посада, наприклад фахівець із комунікацій у школі, то я з цим погоджуюсь. Бо там дуже багато чого треба оприлюднити.
У групі БатькиSOS — жваве обговорення: чи можна дитині працювати — і з якого віку. Згадав, як багато років тому, влітку 1971-го пішов збирати у радгоспний сад яблука — і за день заробив один карбованець 22 копійки. Це були мої перші зароблені гроші. І зараз пам’ятаю ту гордість, з якою я, 12-річний пацан, віддав мамі буханку хліба та молоко, які купив додому. І пам’ятаю мамині сльози, з якими вона прийняла від сина цей невеличкий насправді внесок до родинного гаманця.
У нашої школи є сайт, але ми ним практично не користуємося, бо все, що треба, ми робимо через сторінку у Facebook. Там у нас 900 підписників, це досить пристойний показник, адже дає змогу оперативно інформувати батьків. У цьому сенсі Facebook як соцмережа, — можливості сторінки або можливості групи, — дає нам набагато більше, він набагато гнучкіший. Та й інтуїтивно зрозумілий friendly інтерфейс для спілкування, а на сайтах це не завжди вдається зробити. Тим більше, щоб прикрутити на сайт форум, треба мати певну кваліфікацію або використовувати якісь заготовки типу Joomla! або WordPress. І тут знову ж таки — хто? Я організовую це спілкування через сторінку у Facebook, крім того, є ще група у Viber, батьківські групи і вчительська група. Але можуть бути й інші варіанти.
Звісно, я не щодня пишу туди новини, але якщо щось важливе — обов’язково. Учителі поки що постів не роблять, хоч я їх і закликаю. Користуватися Facebook’ом вони вміють, але не відчувають потреби в цьому. Але ми домовилися з учителями, що, коли вони проводять у себе в класі якийсь цікавий захід, то фото і коротенький опис події вони скидають педагогові-організатору, а та викладає на сторінку школи.
Не дуже люблю узагальнення, але скажу — молодь не вміє писати людською мовою. Мені приносять тексти, написані мовою канцелярії: «З метою здобуття нової цінної інформації про тваринний світ учні школи здійснили екскурсію до зоопарку…» і так далі. А можна ж було просто написати, що діти відвідали зоопарк, кого вони там побачили і що саме їм було цікаво. Я хочу, щоб шкільні новини були написані нормальною живою мовою. Не знаю, звідки це в молодого покоління…
Була у мене спроба запустити гурток журналістики в школі, але вона поки що не дуже вдалася. Ми збиралися, щось обговорювали, я дітям розказував, пояснював, але щоб робити це системно, треба щоб це була окрема людина. Воно не вийшло передусім через те, що в мене фізично не вистачає на це часу. Бо за годину чи дві газету не зробиш, треба сидіти і працювати.
Але спробуємо ще: є цікаві діти, які готові цим займатися.
Тим часом, самоорганізація дітей — це болюче питання, адже суперопіка дорослих дуже шкодить.
У нас чудова спортивна зала, актова зала, і от діти якось запитують: «А можна дискотеку?» — «Звичайно, можна». — «О! Так коли ви нам зробите дискотеку?» — «Я маю вам її робити? Нічого не сплутали? Я із задоволенням прийду там пострибаю разом із вами, але це для кого дискотека?» — «Ну, для нас…» — «Так ви і робіть!» — «Справді!?» — «Ну да!». Пішли думати. Потім врешті-решт якось організувалися, зробили дискотеку, пострибали там, потанцювали. Треба дотримуватися принципу: хочеш — роби, не чекай, що хтось для тебе зробить. Але надто багато в суспільстві, і у дітей також, отаких патерналістських настроїв — «Зробіть для нас щось!».
Довіра до школи
Я дуже чітко розумію, що без довіри школа не може працювати, а довіра формується через постійний потік достовірної, деталізованої і оперативної інформації. Скажімо, якщо дитина травмувалась у школі, я не пишу про це на сторінці школи, я пишу це відразу у вайберській групі батьківської ради. Діти природно досить часто травмуються, тому ми відразу викликаємо швидку, ставимо до відома батьків, якщо така ситуація трапляється. От приїхала до школи швидка і починається… Єдиний спосіб припинити чутки — треба давати інформацію першими. Той, хто перший подав інформацію, той «забив» парадигму її подальшого висвітлення. Я відразу повідомляю батькам хто, що, у якому стані дитина та інше, і це знімає всі можливі чутки.
Дехто з колег чув, що є піар, і якщо робити грамотний піар, то можна зробити собі дуже гарну репутацію. Я повсякчас повторюю і пояснюю: якщо проблема не вирішується, не допоможе жоден піар. Бувають неприємні ситуації, у яких ти не винен, але все одно школи їх чомусь приховують. Травми дітей, аварії у школі, воду, наприклад, відключили, чи щось іще таке, що від нас не залежить, але дуже впливає на школу і створює негативні емоції у батьків. Більшість вважає, якщо є негативні емоції, то краще про це не говорити. А я як професіонал розумію, що негативні емоції треба дезавуювати детальною позитивною інформацією про те, що ми робимо. Бо людину найбільше лякає невизначеність. Якщо надавати інформацію відкрито, вчасно, детально, поступово формується певна довіра до школи.
Бувають ситуації, коли дуже важко… Скажімо, конфліктна ситуація з учителем: батьки вимагають замінити вчителя у класі, де вчаться їхні діти, а я не можу цього зробити, адже немає можливості просто поміняти вчителя за браком годин навчального навантаження. Я батькам пояснюю, що у мене є обмеження і я їх не можу виконати, але все одно негативне ставлення залишається. З одного боку, це створює негативні емоції, з іншого — створює ситуацію довіри, адже батьки знають, що я не буду нічого приховувати. Навіть якщо це неприємно, я все одно це скажу.
Тим учителям, хто вміє рефлексувати, це може допомогти — пояснення, бесіди, спілкування. А якщо людина категорично вважає, що вона — істина в останній інстанції, що її треба поважати лише через те, що вона вчитель, то вона ніколи не буде нормально спілкуватися з дітьми. І такій людини у школі робити нічого.
У школі ЗМІ!
Якщо громадянина запитують його власну думку, він має право висловлюватися, не узгоджуючи свої висловлювання ні з ким. Бо у нас є свобода слова, гарантована Конституцією. Єдине обмеження в цьому випадку, — це захист персональних даних і прав дитини. Найперше треба дивитися, хто запитує і що запитують. Я також не все і не всім розповідаю, і це нормально. Якщо у мене запитують, як у вас вчиться оця дитина, то залежно від настрою я можу ввічливо сказати, що ця інформація є винятково приватною — і я нікому її повідомляти не стану. Адже це взагалі не обговорюється. Я навіть на батьківських зборах ніколи не кажу про дітей конкретно, якщо там і є щось негативне, що вимагає реакції. Це мій принцип буквально з перших днів роботи у школі — на батьківських зборах треба казати лише гарне. А хочеш сказати батькам щось емоційно неприємне, — то тільки наодинці.
У курс медіаграмотності входить розділ, який ми будемо розвивати, — «Екологічне спілкування»: що можна казати, що не можна, як себе захистити. Універсальний принцип, який можна порадити будь-якій дитині, — ніколи не кажи те, чого б ти не сказав прилюдно людині у вічі. Але і дитина має право захищати власну думку, навіть говорячи щось неприємне.
Та є інший нюанс: діти є неповнолітніми, за них відповідальність несуть батьки. Це накладає певні обмеження і з точки зору прав, і з точки зору обов’язків. Із точки зору прав журналіста брати коментар у дитини без дозволу батьків, публікувати його та й навіть розмовляти з дитиною — не можна.
Оскільки до нас у школу журналісти приходять досить часто, і діти спілкуються з ними, то я йду, можливо, не дуже формальним, але дієвим шляхом: на зборах батькам розповідаю про це і запитую, хто з батьків проти того, щоб їхня дитина відповідала на запитання журналістів. Дітям також я це постійно кажу на уроках медіа. Якщо є батьки, які проти, я прошу їх сказати своїй дитині, щоб вона нікому не давала коментарів. От приходили до мене хлопці з МедіаДрайвера і знімали інтерв’ю з дітьми. Вони попросили дати дозвіл від батьків на інтерв’ю. Діти підписали дозвіл і принесли до школи. Але це журналісти просили дозвіл конкретних дітей. Я сподіваюсь, що і надалі не буде проблем із дозволами батьків.
Є ще один запобіжник: я прошу, щоб діти, яких відзняли/інтерв’ювали розказали про це вдома і запитали в батьків, чи ті не заперечують, якщо це піде в ефір. Був випадок, коли у дитини взяли коментар, а потім мама подзвонила і сказала, що не хоче, аби відео оприлюднювали. Нема питань. Я відразу телефоную журналістам і говорю, щоб відео з цією дитиною не ставили. І цього достатньо.
Загалом це досить складна процедура, адже коли до мене звертаються щодо інтерв’ю як до директора школи, то у мене немає жодних обмежень розповідати те, що особисто я хочу сказати. А коли приходять телевізійники і для «перебивок» їм потрібно познімати школу…
Зазвичай я також повідомляю про те, що мене зніматимуть, начальнику управління, просто щоб він був у курсі. У цьому сенсі я вважаю, що треба ставити до відома, хоча не звітую, що я там казав. Але деякі директори запитують дозволу, чи можна спілкуватися з медіа. Я з колегами з цього приводу майже сварюся, бо у них же є конституційне право висловлюватися. А вони кажуть, що дадуть коментар, а потім Управління буде висувати претензії. То треба чітко займати власну позицію, тоді ніхто на них не тиснутиме.
Коли пишу досить різкі речі про систему освіти, я намагаюся не зачіпати людей. Хіба що є певний наказ, і його підписала певна людина, а в наказі — повна дурня. Тоді, звичайно, «глупость каждого должна бить видна». А загалом до начальства я застосовую такий самий принцип, як і до дітей: гарне я кажу прилюдно, а якщо щось неприємне, то тільки наодинці. І це нормально.
Наодинці з журналістом
Подивитися своє, те, що людина казала під час інтерв’ю, вона має право. А про весь матеріал вона не може запитувати. Як журналіст я ніколи не буду давати весь матеріал на вичитку. Це мій матеріал, але якщо там є цитати, то людина має право їх узгодити. І тут є досить тонкий нюанс: треба думати, що кажеш, і контролювати себе, адже можна сказати річ, яку, може, й не хотів би казати. Але тут дуже важливо налагодити нормальні відносини, спокійно і доброзичливо спілкуватися. І коли є довіра, є взаєморозуміння, то завжди можна відкоригувати. Просто треба запитати.
Коли я пишу матеріали, то в мене не було випадку, щоб редактор не прийняв якихось моїх уточнень. У мене, наприклад, було кілька дуже гострих матеріалів про Міністерство минулого року, про Квіта, і я виправляв, і мені пішли на зустріч. Але це була авторська колонка, а в інтерв’ю треба думати, що ти говориш. Можливість щось виправити — це теж твоє авторське право. Але якщо вже ляпнув щось таке, то це вже добра воля журналіста…
«Мабуть, від зарубіжної літератури я відмовлюся, — говорить Сергій Іванович, — бо просто не встигаю. Хоча це мені подобається, але надто велике навантаження…»
Сергій Іванович водить мене коридорами, показує відремонтовані актову та спортивну зали, дбайливо закриває жалюзі на всіх вікнах, підбирає кимось впущене сміття; виводить мене на подвір’я, у садок, розказує про теплицю, яку планують відновити, і про затишний внутрішній дворик, де вечорами збираються галасливі компанії, бо нема паркану; про те, що хотілося би розширити спеціалізацію — «поглиблене вивчення української мови та літератури» доповнити «поглибленим вивченням іноземних мов».
А що розмова наша відбувалася якраз 1 червня, у День захисту дітей, Сергій Іванович жартома сказав про нагальну потребу організації Дня захисту вчителів від дурні. На цьому й розпрощалися.
Матеріал підготувала Наталія КОВАЛЬ
журнал “Директор школи. Шкільний світ”, №7 липень 2017
