Що першим виникає в уяві, коли говоримо про епоху Середньовіччя? Замки, лицарські турніри, прекрасні дами. Усе, що ми знаємо про цю епоху, — це лише гарна картинка, ретельно поставлена кінорежисерами і змальована авторами історичних романів. Такий образ нам подали й у школі. Але чи відповідає він істині? Яким насправді був
устрій середньовічного життя та що можна робити з його продуктом — культурною спадщиною — розповість Олександр Охріменко, кандидат історичних наук, асистент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків КНУ ім. Тараса Шевченка.
? Чи відповідає навчання історії у школах сучасним науковим досягненням?
Можливо, це інтерв’ю — можливість мені, як науковцю, повідомити вчителям щось швидше, ніж поки воно дійде до програми через підручникове спрощення. У нас усі підручники хрестоматійно-систематично однакові протягом останніх років 30—40. Але нині наука зробила значний крок уперед. Тож маємо значну «прірву» між тим, що кажуть учені, і тим, що викладають дітям у школі.
? На вашу думку, у чому полягає основна проблема шкільної програми?
Для мене як для науковця, чия безпосередня спеціалізація — середні віки, болючим є питання поширення стереотипів про цю добу. А які найасоціативніші образи епохи Середньовіччя? Лицарі й замок. Ці стереотипи пов’язані безпосередньо з радянським міфом про феодалізм. Марксизм ґрунтується на економічній теорії: хто має ресурси (у цьому випадку землю, бо «феод» — це земельна ділянка), той «володіє» суспільством.
Все середньовіччя зводять до феодала, який має землю й користується всім, що на ній є, як хоче (економічно, культурно, соціально). А люди, які живуть на цій землі, є його власністю. Але реальність набагато складніша. Зараз сучасна медієвістика свідчить про те, що феодалізм існував дуже обмежений період часу на обмежених регіонах. А саме в Північній Франції та частково Англії після її завоювання французами в ХІ — на початку ХІІ ст. Тож чи можемо тоді звести середньовіччя (з 500 по 1500 рр.) до історії феодалізму? Звісно, ні.
? Що було в середньовіччі, окрім феодалізму?
Є чотири форми (або способи) життя в епоху Середньовіччя. Найбільша (80%) — це сільська. Друга форма — це замок. Із розвитком третьої форми життя (міста) паралельно відбувається занепад замкового типу існування. Також не можна казати, що до цього замки були аж надто популярними — в епоху раннього Середньовіччя найбільшим центром науки й культури були монастирі (четверта форма).
? А чому не замки?
В епоху раннього Середньовіччя правителі були територіально несталими. Замки були не дуже потрібними, бо всі королі й лицарі багато переміщувалися. Вони ще не устаткувалися на власній території із зафіксованими кордонами. Донині було переконання про необхідність підкорення сусідніх племен і регіонів, постійно знаряджали походи. І лише в ХІ ст., коли все потроху «заспокоїлося», будували фортеці, в яких лицарі могли оселятися. А потім загроза військового нападу зменшилася, а замок сам по собі стало тримати невигідно: його потрібно багато обслуговувати.
Місто було перспективнішим і безліч замків потім перетворилися на міста.
? Моживо, замки будували для того, щоб продемонструвати, «хто головний»?
Навряд чи за допомогою замків хтось намагався комусь щось довести. Замок — це та сама дача, місце проживання лорда, герцога, де він робить свою особисту резиденцію. Він хоче цей замок укріпити, щоб інший лорд або герцог у разі нападу його не захопив. І дуже сумнівно, що це мало таку символічну функцію стосовно селян. Річ у тому, що ті всі селяни й міщани обслуговували цей замок.
? Які особливості життя були в замку?
Замок як резиденція належить особі, яка має статус належності до військової аристократії та мешкає в ньому постійно. Вона не займається комерцією чи чимось іншим, її єдиний спосіб життя — це лицарський обов’язок, тобто ведення війни. Лицарська підготовка — це спосіб виховання і спосіб життя. У замках з юного віку навчаються лицарської справи, опановують зброю, зброярство, тактики й різні ефекти бою, вивчають лицарську літературу й культуру.
Але на будівництво та обслуговування такого замка потрібно дуже багато людей, коштів і часу. Необхідні майстри: каменярі, проєктори й архітектори. Потрібно годувати всіх цих людей. Тоді будували тимчасове поселення, де всі ці ремісники різних професій жили. Потім його обгороджували стіною — так замок «обростав» містом. Таке співжиття було взаємовигідним обом сторонам. Люди працювали на замок, а він — на статус цього поселення, безпосередньо давав гроші.
? Чи завжди лорди-лицарі ходили в походи?
Місцеві князі, які жили на власній території в четвертому поколінні уже не були на військовій службі. Локальні конфлікти на території Європи зникли, бо це не призводило до збагачення нікого. Розпочалися Хрестові походи, але не всі хотіли брати в них участь. Титуловані особи продовжували займатися способом життя, до якого звикли, але це було частиною самоідентифікації, ніж для реальних воєнних ситуацій. І коли новий король закликав лицарів на війну, вони воліли відкупитися. Так у XIV—XV ст. з’являється феномен найманого війська.
? Чим найманці відрізнялися від лицарів?
Це вже був наступний етап. Найманці були із середнього прошарку населення: міщани чи селяни, які просто отримували гроші. Але в епоху Середньовіччя статус і такі поняття, як честь, гідність чи дане людиною слово відігравали надзвичайно важливу роль. Найманці йшли воювати, бо хотіли прирівнятися до лицарства, а їм просто платили гроші й казали, що на цьому все. Але вони хотіли більшого — гербового щита, честі, легендарної історії, статусу. Так виникло нове дворянство або лицарство. У XV—XVІ ст. ще хочуть сидіти на двох стільцях водночас: нова еліта ментально була у високих сенсах, але не хотіла до того комерційно втрачати. Потім в епоху раннього нового
часу виникла ситуація, коли лицарський або графський титул можна було купити, просто заплативши певну кількість грошей у казну.
Хоча в оригіналі в ХІ ст. це були реальні лицарі, які пройшли через військову службу короля до свого статусу. Тобто люди в V і в ХV ст. були абсолютно різними. І статус тієї самої фортеці, міста, замка, монастиря, також разом із цим змінюється. У цього суспільства не було сталості, воно динамічно розвивалося. І найгірше, що може робити шкільний підручник, — це «будувати моноліт».
? Тож у чому тоді цінність культурної спадщини?
Вона є й буде частиною ідеології та самосвідомості. Раніше в Радянському Союзі релігійні пам’ятки намагалися «витіснити» з реального простору. Тоді вони начебто переставали існувати й бути актуальними. Якщо щодня на шляху до роботи бачиш спадщину ХІ—ХІІ ст., ти себе співвідносиш із тим, що відбувалося у твоєму просторі 1000 років
назад. Але якщо бачиш лише радянську архітектуру, ти себе асоціюєш лише на 50 років. Коли історію видно, то історична спадщина відразу набуває сенсу. Це було показово при тому, як горів Нотр-Дам. В Україні тоді виник рух, який намагався привернути увагу до наших занедбаних пам’яток. Чимало замків розташовані на території, яка вже зараз не є нічиєю — десь посередині між якимись маленькими населеними пунктами. На те, щоб залишити їх такими неідентифікованими й не зазначеними на картах, була спрямована радянська політика. І тепер не знаємо, що робити. Замки руйнують, і людям байдуже.
? Чому тоді, коли горів Нотр-Дам, людям не було байдуже?
Бо це чимала робота французького уряду й політики, щоб французька історія була для нас важливою. Такою самою може бути культурна політика України. Спадщина має бути проговорена для світу і для локального населення. Це має бути двостороння політика поширення будь-якої інформації.
? Яка ситуація із замковими залишками, які стоять не обабіч, а в середині великих міст України?
Докладено чимало зусиль, щоб вони також залишалися невидимими, ба більше, були зайвими. Вони вже настільки обросли мегаполісом навколо, що заважають нормальному функціонуванню сучасного міста. Чому затори завжди є в середині міста? Тому що всі ці середньовічні вулиці вузькі й не збудовані під прямими кутами. Із цією середньовічною спадщиною бог зна, що робити.
? Як ви ставитеся до того, аби сучасна культура інтегрувалася всередину стародавньої культурної спадщини?
Це правильно. Будь-який культурний простір має бути переосмислений і переобладнаний. У західній частині Німеччини, наприклад, зараз у стародавніх спорудах влаштовують концерт-холи та зали для тенісу. Так, добре зберігати початкову функцію пам’ятки або робити з неї музейний об’єкт. Але й сучасний музей має відігравати не лише консервувальну функцію. Це приміщення, яке має бути тим місцем, де люди постійно є, де шумно. Навіть музеї, які зберігають дорогі об’єкти, не можуть бути музеєм за склом, вони не повинні відмежовувати своїх глядачів від об’єктів, які там зберігають.
? Чи це безпечне середовище для культурних об’єктів?
Якщо музей або простір не може пояснити людині, яка приходить, у чому цінність цього об’єкта, тоді навіщо його виставляти? Це питання виховання людей, які приходять у музеї. В українському суспільстві є стереотип, що поряд з культурним об’єктом може бути лише високий рівень культури. Так, концерт рок-музики може зашкодити старовинному простору.
Але для цього є музейні експерти, які повинні оцінити, що доцільно або ні проводити в певних просторах. Потрібно виховувати, по-перше, експертів, які це зможуть робити, і, по-друге, культурних менеджерів, які влаштовуватимуть такі події. Тоді можливо буде подолати стереотипи школярів щодо історії. Наша культурна спадщина є такою самою частиною життя, як і все інше.
? Тож як потрібно презентувати історію, з вашої точки зору?
Читаючи шкільні підручники, можемо побачити «суху» констатацію фактів. Але сучасні історики говорять не про матеріальне, а про ментальне. Що було в головах тих людей? Що означало мати певний статус? Як відчували своє життя мати чи король, володар замка чи дитина, або міський житель у XIV ст.? У всі ці ролі вкладали різні значення. Саме так розкривається для нас історія — через цих людей та їхню психологію. Сучасні історики вивчають специфіку їхнього мислення. Це вже готовий конструкт для підручників.
Це прекрасний спосіб пояснити учням про те, що важливо було для людей того часу. З’ясувати, чи люди залишаються ті самі, із тими самими потребами, що й зараз — їсти, вдягатися, мати соціальний статус, знайти справу свого життя та розвиватися. Адже це було важливо, як для первісних, так і для сучасних людей. 1000 років тому чи ХІХ ст. — принцип пояснення життя лишається той самий.