Базовою моделлю, на підставі якої може функціонувати НУШ, є педагогіка партнерства. Без участі всіх учасників освітнього процесу реформування школи неможливе. У цьому переконана Олена Сулява, учителька початкових класів НВК № 157 у місті Києві. У 2017 році учителька вивчала досвід співпраці школи та батьків у США, який нині використовує у своїй роботі. Про незвичайні формати співпраці з батьками, зокрема про «Ангелів школи», а також про організацію волонтерства та благодійних заходів у школі читайте в інтерв’ю з Оленою Сулявою.
? Олено Миколаївно, що таке педагогіка партнерства у вашому розумінні та якою вона має бути в Новій українській школі? Які переваги співпраця з батьками дає школі, учителю, а головне — учням?
По-перше, спробуємо розібратися, що таке школа. Школа — це соціальне середовище, у якому акумулюють різні сфери людської діяльності; це місце, де дитина вперше пізнає світ, суспільство й отримує власний досвід спілкування. Діти, а особливо першокласники, дивляться на світ захопленими очима, і школа має не розчарувати їх. Тому відносини, які вибудовуються між усіма учасниками освітнього процесу, мають бути добрими, щирими та відкритими. Партнерство є тим важливим кроком, який спрямує ці відносини до створення саме такої атмосфери, у якій дитина зможе захоплюватися
світом і життям.
По-друге, школа є місцем, де акумулюють такі поняття, як добро, взаємоповага, уміння товаришувати й духовно зростати. Усе це створюють люди, які перебувають у навчальному середовищі, — учителі, адміністрація школи, батьки та самі учні.
На мою думку, партнерство — це тісний, діловий і дружній взаємозв’язок між батьками, учителем й адміністрацією школи.
Є кілька принципів, за якими можна побудувати партнерство у школі: це взаємоповага, довіра, уміння брати на себе відповідальність, зокрема за власні слова та дії. Лише з їх дотриманням педагог зможе отримувати задоволення від своєї роботи й приносити користь іншим.
? Як ви налагоджуєте взаємозв’язок із батьками школярів?
У зв’язку з тим, що я працюю вчителькою початкових класів, ознайомлення батьків і дітей зі школою починається з мене. Тому на перших батьківських зборах завжди презентую себе, розповідаю про власну педагогічну діяльність і успіхи, ознайомлюю батьків із навчальними планами. Далі запитую, яким хорошим і цікавим досвідом вони можуть поділитися для розвитку освітнього середовища їхніх дітей.
Є кілька принципів, за якими можна побудувати партнерство у школі: це взаємоповага, довіра, уміння брати на себе відповідальність, зокрема за власні слова та дії.
Також дуже важливо вчителю запитувати в батьків, чого вони чекають від школи та від самого педагога. Адже з відповідей можна отримати чимало цінної інформації: із ким доведеться працювати, що батьки від вас очікують, урегулювати форми роботи з ними тощо. Саме із цього моменту і розпочинається педагогіка партнерства.
? Чи допомагають батьки майбутніх першокласників облаштувати освітній простір класу? Розкажіть, будь ласка, про власний досвід.
Після перших зборів із батьками майбутніх першокласників, які відбуваються наприкінці травня чи на початку червня,
я ставлю перші цілі й улітку залучаю батьків до того, щоб разом створити комфортні та безпечні умови навчання дітей у класі. Серед батьків можна організувати мозковий штурм, під час якого вони розповіли б, що вміють робити, які мають таланти, яким бачать оформлення класу тощо. У цьому випадку саме вчитель має взяти ініціативу та зробити перші кроки
назустріч батькам.
У моїй діяльності ще не було такого випадку, щоб батьки були абсолютно байдужими. Вони можуть поступово, одне за одним долучатися до роботи й допомагати вчителю.
Батьків, які допомагають, я називаю ангелами школи. Наприклад, минулого року влітку ми облаштовували клас для першокласників. Батьки допомагали фарбувати меблі, пристосовувати наявне обладнання та матеріали до нових вимог, творчо оформлювати стіни. Тоді ми ще не зовсім розуміли, чи допоможе фінансово держава, школа не мала узгодженої роботи між владою і тими потребами, які має наш клас. Згодом за державний кошт ми отримали методичні посібники й ігри, меблі та змогли підлаштувати все під те, що ми вже мали та зробили власними силами.
Звичайно, батьки підтримали фінансово. Коли вони конкретно розуміють, для чого потрібні кошти, — відгукуються. Я пояснила, що з урахуванням нових вимог до навчання у початковій школі мені як учителю хотілося б унести певні зміни в оформлення кабінету. Тому запропонувала батькам разом подумати, як можна вийти із цієї ситуації. Загалом чимало змін ми зробили завдяки допомозі батьків: як фінансовій, так і моральній, фізичній. Наприклад, ремонтували та переносили меблі, адже сама я цього не зробила б.
? У якому форматі відбувається ваша співпраця з батьками? Це традиційні форми роботи, чи ви постійно експериментуєте?
Наприклад, кожного вересня на території школи в суботу я організовую з батьками та школярами квест. Батьки з дітьми об’єднуються в команди й виконують цікаві завдання. У такій неформальній обстановці батьки можуть ближче познайомитися одне з одним, а школярі — отримати чимало позитивних емоцій. Серед батьків завжди є той, хто візьме ініціативу та принесе для всіх смаколики.
До слова, американський консультант з управління Стівен Кові ототожнює рівень довіри з банківським рахунком. Тобто вчителю потрібно вибудовувати відносини з батьками так, щоб постійно наповнювати банк довіри. Саме із заходів, як-от квест, і починається шлях до відкритості між батьками, учителем й учнями. Це займає всього лише 2 години у вихідний день, але після квесту ми інакше дивимося одне на одного, так відбувається формування зовсім іншого рівня партнерства.
Звичайно, у школі можуть виникати різні ситуації, зокрема й негативні, коли батьки мають хвилювання з певних питань. Я сприймаю це як невпевненість батьків у собі, наявність у них страху.
Інколи батьки можуть бути агресивно налаштованими щодо школи, можливо, вони чекають від учителя якоїсь небезпеки. Щоб показати їм, що вчитель у школі працює не для того, щоб лякати дітей, брати з батьків кошти чи ставити їх у незручне становище, потрібен час. Крок за кроком має наповнюватися банк довіри між учителем і батьками.
Звичайно, у таких ситуаціях учителю непросто, але іншого шляху, як шукати вирішення проблеми та першим робити кроки назустріч, немає. Передусім хороші та доброзичливі взаємини між батьками й учителем приносять користь дитині. Коли учень бачить, що батьки й учителька привітно вітаються зранку, позитивно налаштовані, усміхаються одне одному, дитина відчуває себе в безпеці, швидше відкривається та краще навчається.
Також для батьків я проводжу тренінги. Є така чудова книжка Адель Фабер й Елейн Мазлиш «Як говорити з дітьми, щоб вони слухали. Як слухати, щоб вони розмовляли». Я порадила батьками прочитати її. Після цього ми провели шість батьківських зборів у форматі тренінгів. Незважаючи на зайнятість, батьки з радістю приходили на зустрічі, ми вчилися кращому впровадженню на практиці порад із книжки, грали та зростали разом.
? Олено Миколаївно, виховні цінності родини та школи не завжди збігаються. Наприклад, робота вчителя, який навчає дітей правильно сортувати сміття, є марною, якщо вдома батьки дитини цього не роблять. Як у таких випадках учителю співпрацювати з батьками?
Нещодавно в моєму класі трапилася схожа ситуація. Раніше у нас стояв кулер із водою, ми купували дітям пластикові склянки, щоб вони могли набирати воду. Щодня ці склянки викидали та роздавали нові. Наразі зі знаннями про шкідливий вплив пластику на природне середовище діти в класі використовують індивідуальні пляшки. Тому школярі мають час від часу приносити цю пляшку додому, щоб батьки помили її, а потім знову брати в школу.
Якось школяр прийшов без своєї пляшечки, захотів випити і підійшов до мене за склянкою. У зв’язку з тим, що в мене були запасні, я кілька разів давала їх учню, але пояснила, що кожен повинен мати одну індивідуальну пляшку у зв’язку зі шкідливим впливом пластику на навколишнє середовище. Школяр так і не приніс індивідуальну пляшку. Потім прийшла обурена мама зі словами: «Моя дитина хоче пити, чому ви не даєте їй склянку? Дитина вже боїться до вас підходити». У цій ситуації я запросила маму на індивідуальну бесіду, розповіла про глобальну проблему зі сміттям у світі, пояснила, що
школа навчає дітей екологічної грамотності. Я попросила маму допомогти в цьому, адже ця пляшка дає змогу дитині бути організованішою, виховує дисципліну. Мама відреагувала нормально.
На мою думку, причиною виникнення конфліктних ситуацій і непорозумінь у школі у 80% випадків є відсутність комунікації як між батьками та дітьми, так і між батьками й учителями. Школа має навчати як дітей, так і батьків. Так
завжди було. На жаль, і досі є тенденція, коли школа попереду, а батьки не дотягують до неї. Дорослі не завжди обізнані з тієї самої екологічної грамотності, не завжди цікавляться сферою екології. Тому вчителі часто навчають батьків саме за допомогою дітей.
? Ви говорили про те, що батьків, які вам допомагають, називаєте ангелами школи. Чи надають вони, окрім фінансових і фізичних ресурсів, ще якусь допомогу?
Так. Я запрошую батьків-фахівців проводити уроки. Це має дивовижний ефект, адже вони можуть розповісти учням про чимало професій, яких діти навіть не знають. Перед цим я прошу батьків надати інформацію про їхній фах, а потім відповідно до теми уроку запрошую їх і допомагаю провести урок у методичному плані.
Коли мама чи тато приходить у клас і проводить урок, розповідає, чим займається, чи подобається їй/йому робота, яку вона приносить користь суспільству та ділиться власним досвідом зі школярами, — це викликає в дитини емоції щастя та
гордості за своїх батьків. Якщо говорити про відкриті уроки, то вони мені не дуже подобаються. Адже урок — це народження певної нової ідеї. Заняття може бути непередбачуване. Якщо в дітей виник інтерес до певного питання чи явища, тоді урок потрібно спрямувати зовсім інакше. Спонтанність спільно з необхідними результатами навчання потрібна. Коли ж батьки приходять у ролі спостерігачів і контролерів, напруження відчуває як учитель, так і діти, а урок є неефективним. Але коли на урок приходять батьки-фахівці, залучені у навчальний процес, і проводять дітям майстер-класи — це і є партнерство.
Наприклад, у США, в одній із шкіл, де я мала можливість побувати, є цікавим такий формат співпраці, як захід за назвою «Мама, тато, кексик і книжка». Батьки приходять на урок, сідають біля своєї дитини і презентують їй книжку, яку самі вибирають і купують. Приблизно 20 хв батьки читають її дитині, їдять разом кекс і проводять час у невимушеній атмосфері. Наприкінці зустрічі кожен із батьків розповідає всьому класу, яку книжку він/вона приніс/принесла сьогодні дитині та чому. Такий формат співпраці показує учителю, які книжки подобаються батькам, які цінності вони мають і чого хочуть навчити дітей.
Коли є присутність батьків у школі, відкритість, діалог, спільна праця, то навчальне середовище стає безпечнішим для дитини, вона почувається захищеною.
? Як у США співпрацюють батьки зі школами? Чи допомагають вони фінансово закладам освіти?
Я вивчала досвід однієї з державних шкіл міста Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Мене здивувало те, що незважаючи на дуже хороше державне фінансування школи, батьки також фінансово залучені до підтримки закладу освіти. Адже держава не може на всі 100% передбачити потреби шкіл. Наприклад, на початку навчального року в школі батькиволонтери влаштовують атракціон.
Щоб узяти участь у певному конкурсі атракціону, потрібно купити квиток. Кошти з продажу квитків перераховують у бюджет школи. Хто не має можливості, той не купує квитки. Також у супермаркетах міста у громади є можливість купувати речі, відсоток із продажу яких перераховують у бюджет школи. Так і громада, і батьки розуміють, що в школи є потреби. Головне, що така допомога є добровільною, почесною і модною серед жителів міста.
Крім того, у школі, де я побувала, працює кілька офісних робітників, які вирішують питання відвідування уроків, збору коштів на обіди. Якщо батьки запізнилися з оплатою, або дитина не встигла на урок, або потрібно раніше забрати учня із заняття, батьки підходять саме до офісних працівників, а не до вчителя, як у наших школах.
? А як вирішують питання щодо залучення додаткових коштів у вашій школі?
Школа, у якій я працюю, має благодійний фонд, який офіційно створили батьки. Один із них є головою фонду. На мою думку, це єдиний цивілізований шлях, щоб вирішувати додаткові фінансові питання. Як учителя мене не стосується благодійний фонд, батьки самі вирішують питання на кшталт «чи купувати в актову залу ялинку на Новий рік і чим
її прикрашати». Я також мама. Звичайно, хотілося б, щоб школи були повністю профінансовані державою і батькам не потрібно було платити за щось. Але як мама я люблю своїх дітей і хочу, щоб у них було все найкраще. Тому завжди підтримую розумні ініціативи щодо фінансової допомоги школі.
? Нині популярними в школах стають благодійництво та волонтерство серед учнів. Чи залучаєте ви ваших школярів до волонтерської роботи та благодійних проєктів?
Ми реалізовуємо чимало таких проєктів. Один із них — це проведення ярмарків, де діти продають приготовані власноруч смаколики чи вироби ручної роботи. На одному з таких заходів школярі зібрали гроші з продажу виробів і перерахували їх на лікування для кількох онкохворих учнів нашої школи. У своєму класі я керівник театрального гуртка. На стелі нашого класу є карниз, на який ми навішуємо штори на час показу вистав. Так ми перетворюємо клас на 2—3 дні на театральну
залу. Ми пошили з батьками штори та костюми для вистав. Тому організовуємо вистави та показуємо їх для інших класів. Але щоб потрапити на нашу виставу, учням потрібно купити квиток. Так ми збираємо кошти на благодійність.
Окрім школи, наші учні показували вистави в реабілітаційному центрі для дітей з особливими освітніми потребами. На жаль, у нашому суспільстві поки що діти з обмеженими можливостями є прихованими, ми їх не бачимо. Тому наші діти не мають досвіду спілкування та піклування про дітей з ООП. Звичайно, наразі вже створюють інклюзивні класи, але це лише перші кроки. Тому перед тим, як відвідати таких дітей, я пояснюю школярам, що не про них потурбуються під
час заходу, а вони мають потурбуватися про дітей із реабілітаційного центру. Звичайно, це ризик для вчителя, адже діти з ООП можуть шуміти чи не сприймати щось. Але того разу вони гарно сприйняли нашу виставу й отримали чимало позитивних емоцій. Школярі, зокрема, отримали цінний досвід піклування про дітей з особливими освітніми потребами.