Газета “Українська мова та література” №11, 2019

«Ну що такого особливого, що польський «Словник європейських напрямів і літературних груп ХІХ століття» Ґржегоржа Ґазди, виданий Науковим видавництвом Польщі (2000), поряд із літературними напрямами і групами в європейських літературах ХХ ст. подає й українські «Молоду Музу», «Митусу», ВАПЛІТЕ, Нью-Йоркську групу та ін., а також помітні літературні журнали («Українська хата», «Молодняк», «Дзвони», «Літературно-науковий вісник», «Літературний ярмарок» тощо)», — ніби ставить питання до читача літературознавець Микола Ільницький у статті «Ранній український модернізм: польська рецепція» («Слово і Час», № 3, 2008).

І сам на нього відповідає: «Це цілком природно, бо ж українська література того часу не перебувала в якомусь вакуумі, а розвивалася в загальноєвропейській атмосфері. Тим часом при характеристиці літературних явищ, що означували «зміну віх», чи певні провідні тенденції літературного процесу, українські імена або факти сюди не потрапляли». Нам цілком зрозуміло, чому так сталося. Але на початку 90-х років, коли були опубліковані заховані у спецфондах академічних бібліотек художні тексти, польські літературознавці почали їх досліджувати і побачили багато спільного. За словами М. Ільницького, авторка одного з перших досліджень Аґнєшка Корнієнко у монографії «Український модернізм» (1998) склала навіть зіставну хронологічну таблицю творів української і польської літератур першої половини ХХ ст. Польська дослідниця поставила перед собою досить складне завдання, — окреслити періодизацію модернізму, — адже спроб це зробити раніше не було. Дослідник водночас зазначає, що у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) Соломія Павличко розглядає проблему модернізму під кутом зору його «повноти» й відповідності універсальному канону.