Газета “Українська мова та література” №7, 2019

Український правопис, за словами заступника директора з наукової роботи Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України, кандидата філологічних наук Олександра Скопненка, ґрунтується на чотирьох принципах — фонетичному, морфологічному, традиційному (історичному) та змістовому (або диференційному). У новій редакції правопису посилено саме історичний принцип. Адже впродовж останніх 25 років, коли до активного вжитку в країні повернувся масив забороненої у радянські часи літератури, всі помітили, що написання деяких слів відрізняється від закріпленого в тодішній редакції правопису. Тож постало запитання: це наша спадщина чи не придатна для використання архаїка? Але люди ознайомлюються із цим масивом літератури, і навіть частина ЗМІ вже орієнтуються на правописні норми, що діяли до 1933 року.

«Аби збагнути наші правописні проблеми, необхідно знати історію української літературної мови, — наголошує Олександр Скопненко. — Українська літературна мова є новою — вона розвивається з кінця XVII — початку XVIII ст. Протягом ХІХ ст. у ній змінилося понад 50 правописних систем. На початку ХХ ст. науковці та громадськість виробили підходи до вирішення правописних проблем, і 100 років тому, 17 травня 1919 р. було надруковано “Головні правила українського правопису”, що базувалися на пропозиціях відомого українського мовознавця професора Івана Огієнка. Це був перший офіційний правопис, затверджений на території Наддніпрянської України, від нього ведуть свою історію всі наші офіційні правописи. 1921 р. світ побачили “Найголовніші правила українського правопису”. “Український правопис” 1929 р. вже поєднував дві українські правописні практики — наддніпрянську та західноукраїнську. Саме в ньому вперше з’явилася варіантність написання слів “міф” і “міт”, “анафема” й “анатема”, “кафедра” і “катедра” тощо.